Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Сталось те, — здавленим голосом мовила вона, — що у мене, мабуть, буде дитина, — і, впавши головою на коліна, заридала.

— Ви певні? Часом це буває безпідставний страх.

— Я хотіла, щоб наше кохання завжди було чисте й гарне, але він сказав, що ніколи більше не прийде до мене, якщо я не погоджуся… Я ненавиджу його! — Ці останні слова вона вигукнула поміж тяжких ридань.

— А чому ви не одружитеся?

— Не можу. Не хочу. Це заважатиме мені.

— А ви давно це спостерегли?

— Мабуть днів з десять. Я певна, що не помиляюся… А опріч танців не хочу нічого. — Вона перестала плакати й почала знову пити чай.

Еллен ходила туди й сюди перед каміном.

— Слухайте, Кассі, зовсім не треба так убиватися. Я знаю жінку, що допоможе вам. Приберіть себе до рук.

— Ой, я не можу, не можу! — з рук у неї вислизнуло блюдко, впало додолу й розбилося.

— Скажіть, Еляйн, чи бувало це коли з вами? О, вибачте, я куплю вам друге блюдко. — Вона кволо зіпнулася на ноги й поставила чашку з ложечкою на камін.

— Ну, звичайно, бувало. Попервах, як ми одружились, я дуже мучилась.

— Ой, Еляйн, хіба це не гидко? Життя було б таке гарне, таке вільне й природне без цього… Я почуваю, як цей жах вповзає в мене, вбиває мене.

— Це з усіма буває, — похмуро мовила Еллен.

Кассі знов почала плакати.

— Чоловіки такі еґоїсти, такі тварини.

— Випийте ще чаю, Кассі.

— Ой, не можу! Люба, мене жахливо нудить… Боюся, що почну блювати.

— Праворуч за дверима ванна кімната, а тоді ліворуч.

Сціпивши зуби, Еллен ходила туди й сюди по кімнаті.

— Я ненавиджу жінок. Я ненавиджу жінок.

За якийсь час вернулася Кассі. Обличчя їй було зеленкувато-бліде, вона приклала мокру хусточку до лоба.

— Ляжте, голубко, — мовила Еллен, звільняючи їй на канапі місце. Тепер ви почуватимете себе краще.

— Ой, чи подаруйте ви мені всі ці турботи?

— Полежте спокійно кілька хвилин і забудьте про все.

— О, якби ж я могла заспокоїтися!

Руки Еллен були холодні. Наблизившися до вікна, вона визирнула з нього. Невеличкий хлопчик у ковбойському вбраннячку бігав по двору, розмахуючи мотузком. Він спіткнувся і впав. Еллен угледіла його зрошене слізьми личко, коли він, знову, зіпнувся на ноги. В глибині двору присадкувата чорнява жінка вішала білизну. На паркані цвірінькали та билися горобці.

— Еляйн, люба, дайте мені трохи пудри. Я загубила свою торбинку.

Еллен одійшла від вікна. — Здасться… еге, там на каміні пудра… Вам краще тепер, Кассі?

— О, так, — тремтливим голосом одповіла Кассі. — А губна фарба у вас є?

— На жаль, нема… Я не ношу ґриму на вулиці. Досить його з мене на сцені.

Вона пішла до алькову, скинула кімоно, одягла гладеньку зелену сукню, закрутила волосся й накрила його невеличким чорним капелюшком.

— Ходімо, Кассі, я хочу попоїсти до шостої… Ненавиджу хапатися з обідом за п’ять хвилин до вистави.

— О, я так боюся… Обіцяйте, що не залишите мене саму.

— Вона нічого не робитиме сьогодні. Тільки обдивиться вас і, може, дасть чогось зажити. Почекайте, я гляну, чи взяла ключа.

— Нам доведеться їхати таксі. І, люба, у мене всього тільки шість долярів.

— Я попрошу татка, щоб дав мені сто долярів на купівлю меблів. Усе буде гаразд.

— Еляйн, ви справжній ангел! І цілком варті свого успіху.

На розі Шостої Авеню вони сіли в таксі.

Кассі зацокотіла зубами. — Давайте, підемо до неї другим разом. Я боюся!

— Люба, це єдине, чим можна зарадити.

-----

Джо Гарленд, пахкаючи люлькою, зачинив широкі, розхитані ворота й засунув засув. Останній виплеск соняшного проміння кольору ґранати конав на стінці високого будинку по той бік рову. Сині руки кранів видавалися чорними на її тлі. Люлька Гарлендова погасла, а він стояв, смокчучи її, спиною до воріт, дивлячися на шерег порожніх тачок, на купи ломів і лопат, на невеличке накриття для парової машини й на парові свердла, що стирчали у розколотій скелі немов халупки горян. Не зважаючи на гуркіт, що проходив крізь дерев’яний паркан з улиці, усе це будило в ньому відчуття спокою. Він увійшов у будку при паркані, де був телефон, сів на стілець, вибив і знову набив люльку й розгорнув газету на колінях. Підприємці відповідають на страйк будівельників льокавтом. Позіхнувши, відкинув назад голову. Світло було надто тьмяне й блакитне, щоб читати. Довго сидів так, дивлячися на незграбні, латані носки черевиків. У голові йому була приємна, пухка порожнеча. Зненацька побачив себе у фракові з циліндром у руках і орхідеєю у петельці. Чарівник Волл Стріту глянув на зморшками покарбоване червоне обличчя, на сиве волосся під виношеним кепі, на величезні руки з брудними розпухлими суглобами і, глузливо посміхнувшися, розтанув. Згадав невиразно дух сиґар Корона-Корона й поліз у кишеню грубої своєї куртки по дешевий тютюн Принц Альберт, щоб набити люльку. — Хіба, кінець кінцем, не однаково, — промовив уголос. Коли запалив сірничка, темрява навколо стала — зненацька чорнильною. Швиденько погасив його. Його люлька була крихітним, веселим червоним вулканом, що тихо клекотів щоразу, як він пахкав. Палив дуже повільно, глибоко втягаючи дим. Високі будівлі навкруги сяяли червонавими авреолями відблиску ліхтарів та електричних реклям. Дивлячися просто вгору, крізь мерехтливий серпанок світла, він бачив чорносинє небо й зорі. Тютюн смакував йому. Почував себе дуже щасливим.

Повз двері будки проплив огник сиґари. Схопивши ліхтаря Гарленд вийшов. Скерував світло просто в обличчя білявому юнакові з грубим носом і пухкими вустами. В куточку рота йому стирчала сиґара.

— Як ви потрапили сюди?

— Бокова хвіртка була відчинена.

— Де там у дідька відчинена. Що вам треба?

— Ви тутешній, нічний вартовий?

Гарленд притакнув.

— Дуже радий зазнайомитися. Беріть сиґару. Мені саме треба трохи поговорити з вами. Я організатор 47-го міського району. Покажіть вашу професійну картку.

— Я не належу до профспілки.

— Гаразд, то будете належати. Ми, будівельники, повинні держатися вкупі. Нам треба організувати всіх, починаючи від вартового й до інспектора, утворити єдиний фронт проти підприємців, що загрожують нам льокавтом.

Гарленд запалив сиґару.

— Слухайте, ви даремно марнуєте час на мене. Нічний вартовий потрібний завжди, чи є там страйк, а чи нема… Я вже старий чоловік і у мене немає вже сили на боротьбу. Це перша путня посада, що я дістав через п’ять років, і вам доведеться попервах застрелити мене, а тоді вже відібрати посаду… Вся ця справа личить тільки таким молодим, як ви. Я вже вийшов із цього віку. Ви даремно марнуватиме час, намагаючись організувати нічних вартових.

— Слухайте, з вашої мови видно, що ви не завжди були вартовим.

— Може й не завжди.

Скинувши капелюха, юнак провів рукою по чолу