Менгеттен - Джон Дос Пассос

— До дідька, це важка праця — сперечатись… А правда гарна ніч?

— Еге, ніч погожа, — погодився Гарленд.

— Моє прізвище О’Кіф, Джо О’Кіф… Гадаю, ви чимало можете розповісти цікавого. — Він простяг руку.

— Моє ім’я теж Джо… Гарленд. Двадцять років тому це ім’я щось то значило для людей.

— Двадцять років тому…

— Слухайте, вам не пасує роля мандрівного аґітатора… Послухайте поради старої людини й облиште цю справу… Хлопцеві, що хоче прокласти собі шлях у світі, вона ні до чого.

— Часи відміняються, вам, певно, відомо це. У цьому страйкові зацікавлені впливові особи. І про ситуацію, що оце утворилася, я розмовляв сьогодні по обіді з членом торговельної палати, Мак-Нійлом у його кабінеті.

— А я вам щиро кажу, що єдине, що може дуже пошкодити вам тут, у місті, це саме робітничий рух… Колись згадаєте слова старого п’яниці, але буде надто пізно.

— О, то вас занапастило пияцтво. Я саме й не боюся цього, бо не вживаю хмільного, хіба що зрідка в товаристві.

— Слухайте, незабаром будуть робити нічний обхід детективи. Ви б краще пішли собі.

— Не боюся ніяких чортових детективів… Проте, бувайте здорові. Я ще забіжу до вас якось.

— Зачиняйте добре двері.

Випивши води з бляшаного кухля, Джо Гарленд умостився вигідніше на стільці, потягнувсь і позіхнув. Одинадцять годин. Тепер саме вертаються з театрів: чоловіки у фраках, жінки у низько відкритих сукнях. Чоловіки їдуть додому до своїх жінок і коханок, місто лягає спати. Гудуть і хриплять таксі по той бік паркану, небо мерехтить золотим порохом з електричних вивісок. Гарленд кинув недокурок сиґари й роздушив його закаблуком. Здрігнувшися, звівся на ноги, а тоді, поволі, пішов навколо будівельної ділянки, погойдуючи своїм ліхтарем.

Світло з улиці кидало золотавий одсвіт на величезну вивіску з намальованим на ній небосягом — білим, з чорними вікнами на тлі блакитного, білохмарного неба. Сегал й Гайнз спорудили на цій ділянці новітній двадцятичотирьохповерховий будинок для контор і крамниць. Почнуть винаймати з січня року 1915-го. Ціни ще не підвищені. Довідки…

-----

Джіммі Герф читав книжку, сидячи на зеленій канапі під електричною лямпою, що освітлювала куток порожньої, просторої кімнати. Він уже дійшов до смерти Олів’є в «Жан Крістофі» й читав дедалі з більшим інтересом. В уяві у нього виникав гомін Райну, що, вируючи, підмиває берег саду тієї господи, де народився Жан Крістоф, Европа видавалася зеленим садом, де гуркоче музика, майорять червоні прапорці й плавом пливуть юрми людей. Часом у кімнату линув задиханий сніжном’який свист пароплава з ріки. З улиці чути було гуркіт таксі й скрегіт трамвайних ваґонів.

Постукано в двері, Джіммі підвівся, очі йому були червоні від читання.

— Галло, Стене! Звідки у біса ти взявся тут?

— Герфе, я п’яний, як ніч.

— Це не новина.

— Я тільки рапортую тобі про стан погоди.

— Слухай, чи не можеш ти мені сказати, чому це в нашій країні ніхто нічого не робить? Ніхто не пише літературних або музичних творів, ніхто не розпочинає революції й ніхто не закохується. Тільки й того, що напиваються і розповідають сороміцькі історії. На мою думку, не гидко.

— Чув уже таке… Але говори тільки про себе. Бо я облишу пиячити… Адже пиятика нічого не дає доброго й страшенно обридає. Слухай, тут є ванна?

— Звичайно, є. Але чи не думаєш ти, бува, що це моє приміщення?

— А чиє ж воно, Герфі?

— Лестерове. Я тільки доглядаю його, поки щасливий господар мандрує десь за кордоном.

Стен почав скидати одіж, кидаючи її жужмом додолу.

— Ой, як би мені хотілося поплавати… І на біса ото люди живуть у місті?

— А навіщо я нидію у цьому божевільному, епілептичному місті? Це мені теж хотілось би знати.

— Веди, Горацію, ти лазника-раба! — загорлав Стен, стоячи на своєму одягу, брунатний, з тугими круглими м’язами, злегка похитуючися.

— Ось прямісінько у ті двері, — Джіммі витяг рушника з валізи, що стояла вкутку, кинув його Стенові, а сам знову почав читати.

Стен, спотикаючися, вернувся до кімнати. З нього текла вода, а він мурмотів з під рушника.

— Ну, що ти скажеш. Я забув скинути капелюха. І, слухай, Герфі, я хочу, щоб ти зробив мені одну послугу. Не заперечуєш?

— Звичайно, ні. Що саме?

— Дозволь мені сьогодні на ніч скористатися з цієї кімнати. Можна?

— Авжеж, можна.

— Але я буду не сам.

— Це твоя справа. Можеш привести всіх чисто хористок з зимового саду й ніхто не побачить цього. І тут є пожежна драбина просто в алею. Я піду спати й замкну двері, отож матимете собі кімнату разом з ванною.

— Це, звичайно, завдає тобі турбот, але чоловік моєї знайомої почав дуріти, й нам доводиться дуже пильнувати.

— Вранці теж не поспішай. Я піду дуже рано й цілісіньке приміщення цілком у вашому розпорядженні.

— Гаразд. То я піду.

Взявши свою книжку, Джіммі пішов до спочивальні й роздягся. На годиннику було чверть на першу. Ніч видалася парка. Погасивши світло, він довго сидів на краєчку ліжка. Вчув далеке виття сірени на річці й поза шкірою йому перебігло тремтіння. З улиці линула луна кроків, чоловічі й жіночі голоси, тихий сміх молоді, що парами верталася додому. Грамофон грав десь «Прив’ялу троянду». Джіммі ліг горілиць на ліжко. Повітря, що проходило у вікно, просякло кислим духом покидьків, ґазоліном, порохом тротуарів, затхлістю занехаяних комірчин, де корчилися чоловічі й жіночі тіла, що їх мучила ніч і молоде літо. Він лежав, уставившися сухими очима в стелю, а тіло йому палало й тремтіло у гарячці, немов розжеврений металь.

Його розбуркало схвильоване жіноче шепотіння. Хтось рвачко відчинив двері. — Я не хочу бачити його! Не хочу бачити його! Джіммі, заради всього святого поговоріть з ним. Я не хочу бачити його! — У кімнату вскочила Еляйн Оґлторп, кутаючися у простирадло.

Джіммі зірвався з ліжка.

— Що сталось?

— Чи немає тут якоїсь шафи, або що? Я не можу розмовляти з Джоджо, коли він у такому стані.

Джіммі обсмикав на собі піжаму.

— У головах ліжка є шафа.

— Добре. А тепер, Джіммі, будьте янголом, поговоріть з ним і примусьте його піти.

Джіммі, ошелешений, вийшов до другої кімнати.

— Шлюха! Шлюха! — верещав голос із вікна.

У кімнаті горіло світло. Стен, задрапований немов індієць у сіру в рожеву смужку ковдру, сидів навпочепки по середині двох канап, зсунутих так, що вони утворювали широке ліжко. Він байдуже дивився на Джона Оґлторпа, а той, висунувшися зовні у вікно, верещав, розмахуючи руками й кляв, як ярмарковий блазень. Сплутане волосся падало йому на очі, в одній руці він держав палицю, а в другій фетрового капелюха кольору кави з молоком.

— Іди сюди, шлюхо! Це скандал! Жахливий скандал! Недурно ж передчуття привело мене до пожежної драбини квартирі