Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Сергій Шарик
Двічі графиня та двічі генерал
Вступ

— Усе, вирішено! — радісно повідомив Сергій дружині Ользі та дочці Ксюші. — Завтра зранку занурюємося в казку: їдемо до Умані, в «Софіївку».

— Ура! — закричали його дами і негайно почали збиратися.

Як завжди, розмова зайшла про «вічне» — вічну нестачу нарядів у гардеробі. Довелося Сергію пояснювати, що одяг у поїздці повинен бути напівспортивним, оскільки доведеться багато ходити пішки.

Вранці швидко поснідали, залили в термос запашної кави, зарядили фотоапарат, завантажилися у свій старенький автомобіль, і подорож почалася.

Ранок видався теплий, сонячний, і це ще дужче покращило і без того гарний настрій мандрівників. Швидко проскочили напівпорожні київські вулиці, на виїзді з міста помахали олімпійському ведмедику, і ось уже широка смуга траси Київ — Одеса почала відраховувати свої кілометри.

Траса вельми колоритна: сади змінюються зеленими полями, рівнинна дорога — тривалими спусками та підйомами, на луках хлопчаки-пастухи з поважним виглядом доглядають за табунами корів. У селах лелечихи вже сіли в свої гнізда на стовпах, а горді самці охороняють сім’ї, час від часу покидаючи житло в пошуку їжі для своїх благовірних, але одразу ж повертаються, ревниво оглядаючи околиці. Таблички біля дворів: «Мед», «Раки»; склянки з молоком. Добре ж як!

На думку спадають рядки з поеми Трембецького «Софіївка»:

Miła oku, a licznym rozżywiona płodem, Witaj, kraino, mlekiem płynąca і miodem! W twych łąkach wiatronogów rżąсе mnóstwo hasa; Rozroślejsze czabany twe błonie wypasa. Дуже милу для ока, оживлену лісом, садами, Я країну вітаю, багату плодами й медами! Цю, де коні в лугах вітроногі безпечно гуляють; Де розложисту зелень овечі отари спасають.

(Пер. В. Собченка)

На в’їзді в Глеваху зустрічні машини «закліпали» — значить, за поворотом стоїть даїшна «фара». Караван машин сповільнив швидкість.

За Білою Церквою зробили невелику зупинку на перекур і ковток кави.

Далі — вже без зупинок.

Поволі всі подумки занурюються в майбутню екскурсію. Починаються розпитування.

— Тату, а яка Умань?

— Ксюхо, я не можу однозначно відповісти на твоє питання.

Для мене це: лісок в ДОСах із нескінченним футболом і преферансом, постійно гудуть МІГи-21 і красені-офіцери льотчики, 1968 рік і батько із «тривожною» валізкою, готовий разом із полком вилетіти до Чехословаччини, 4-та школа і найкращий у світі друг Дімич, Третє озеро й раки, жовта черешня з аличею, перше кохання і стискаючий душу італійський фільм «Ромео і Джульєтта»…

У машині запанувала тиша.

Щоб якось її розвіяти, Сергій засміявся і мовив:

— Ми дуже любили своїх батьків, наслідували їх багато в чому, вважали, що свій батько кращий від усіх. Сперечалися про їхні достоїнства, іноді до курйозів. Якось у черговій суперечці з Генкою, перераховуючи видатні риси батьків, хтось із нас багатозначно промовив:

— А мій батько вип’є більше твого (малося на увазі спиртне).

— Та ні, твій слабак, мій більше вип’є.

— Ха-ха-ха, нумо на спір!

Спір — справа нескладна, тим пач що й «розбиваючі» тут же знайшлися.

— А як ви доводити збираєтеся?

Отут ми замислилися. Батькам сказати таке язик не повернеться. Що ж робити? Але в молодому віці перешкоди долаються просто, тому було прийняте дуже «мудре» рішення: якщо не можуть наші «родики», значить, їхню силу ми повинні перевірити на собі.

Сказано — зроблено. Скинулися хто скільки міг і — в магазин. Тоді продавалося дешеве вино із фруктів по 1 крб. 02 коп. і 1 крб. 07 коп., яке ми називали «грушки-яблучка». Зібралися у Дімича (у нього була своя кімната — небачена на ті часи розкіш), увімкнули котушковий магнітофон, сперечальникам налили по повному півлітровому кухлю вина, собі потрошечку, для участі, і «дуель» почалася. За її умовами, потрібно було випити весь кухоль, не перериваючись, а програє той, хто першим скаже: «Все, більше не можу».

Зробивши кілька ковтків цього зілля, я зрозумів, що весь кухоль мені не здолати. Подивився на Генку: той мужньо тримався. З уявним вигуком «українці не здаються!» я зробив ще пару ковтків. Відчуваю: вино починає зворотний шлях. Ну що ж, напевно, час здаватися! Збираю всі немислимі внутрішні резерви і ще мить продовжую знущання над своїм організмом. А він (організм) уже починає розуміти, що сьогодні потрапив не в ту компанію і йому час відшаровуватися від мене. «Гаразд, — умовляю я його, — не нервуй, ще ковток і я припиню твої страждання».

І тут Генка, видихаючи, ставить кухоль на стіл і бурмоче:

— Усе, здаюся, більше не можу.

Це була прекрасна мить: організм знову возз’єднався зі мною і навіть для закріплення успіху дозволив зробити ще ковток. Подальше зрозуміле — «честь» батька врятована, та й мій авторитет піднявся на небачений рівень. Ну, а уїдливим висловлюванням на адресу Генки не було меж.

Справедливості заради треба зауважити, що років через п’ять ми розповіли батькам про нашу суперечку, на що Генкін батько заявив моєму, що він переміг би. Розвинутися суперечці завадили їхні дружини…

А для ще більшої справедливості скажу я вам, що насправді ми майже ніколи не пили, тільки тому зброєю було обране вино. Основним заняттям усе-таки був футбол.

— А ти, тату, виявляється, був заводним, — зауважила Оксана.

— А він і зараз нівроку, — відповіла за Сергія Ольга, злегка зашарівшись.

— Так, але ми трохи відволіклися. Отже, Умань. Це незрозуміле місто розташоване в самому центрі України,