Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Ну, то чому ти не робиш цього? Адже це тільки один крок.

— Алеж треба знати, де саме ступити.

— Це дрібниця. Вона нічого не важить.

— Коли маєш гроші.

— Гроші здобути найлегше від усього.

— Старшому синові фірми «Емері та Емері».

— Слухай, Герфе, не добре колоти мені очі батьковими гріхами. Адже тобі відомо, що я не менше за тебе ненавиджу все це.

— Я не докоряю тобі, Стене. Ти просто з біса щасливий — тай годі. Звичайно, і я теж щасливий. Щасливіший за багатьох. Мати залишила мені стільки грошей, що я мав що їсти аж до двадцяти двох років. Ще й тепер у мене є кілька сот одкладених про знаменний «чорний день», а дядько, хай йому лиха година, щоразу знаходить мені нову посаду, коли мене виганяють.

— Бе, бе, чорненький баранцю!

— Я таки справді боюся своїх дядьків та тіток… А якби ти побачив мого брата в перших Джемза Мерівейла! Він робить усе, що йому наказують і життя його буяє, немов зелене деревце… Якась мудра біблійська діва.

— А як на твою думку добре жити з нерозумною дівою?

— Стене, ти вже впився, й починаєш верзти дурниці.

— Бе, бе! — Стен поклав серветку, і, заливаючися горловим сміхом, одкинувся назад.

Нудний колючий дух абсенту зростав немов магічний трояндовий кущ із склянки Джіммі. Він втяг його й зморщив носа. — Як мораліст, я протестую, — мовив він. — Чудно якось усе це.

— Мені треба тепер віскі з содою, щоб осадити коктейль.

— Я стежитиму за тобою. Я працьовник. Повинен розбиратися поміж новин, що чогось варті й новин, що не варті нічого… Хоч, ні, не хочеться розпочинати таких розмов… Все це так злочинно, нерозумно… Цей коктейль справді з ніг валить.

— Але й на думку собі не покладай робити сьогодні щось інше, опріч як пити. І потім я хочу тебе зазнайомити з кимсь.

— А я хотів доброчесно сісти до столу й написати статтю.

— Яку саме?

— Дрібниця «Сповідь молодого репортера».

— Слухай, сьогодні четвер?

— Еге.

— Тоді я знаю, де вона.

— А я таки маю намір утікти звідси, — похмуро мовив Джіммі. — Подамся десь до Мехіко й забагатію… Я змарнував найкращі роки свого життя гниючи тут, у Нью-Йорку.

— А як же ти забагатієш?

— Нафта, золото, розбій, усе, опріч роботи в газеті.

— Бе, бе, чорний баранцю. Бе, бе!

— Досить уже тобі бекати.

— До дідька, давай подамося до ґаражу й полагодимо глушник.

Джіммі стояв у дверях брудного ґаражу. Курне, полудневе сонце яскравими гробачками ворушилося йому на обличчі й на руках. Брунатне каміння, червона цегла, асфальт, мерехтливі червоні й зелені літери вивісок, уривки паперу в рівчаку — все це поволі кружляло перед ним. Позаду розмовляли два шофери.

— Я мав добрі гроші, поки не злигався з паскудною цією бабою.

— Вона досить уродлива, Чарлі. А по першому тижні воно взагалі стає байдуже.

Наблизився Стен і, оповивши його рукою за плечі, повів улицею. — Автомобіль буде готовий не раніш п’ятої години. Візьмемо таксі… Готель Ляфайєт! — гукнув він шоферові й ляпнув Джіммі по коліну. — Ну, Герфі, старе викопане диво, чи ти знаєш, що сказав губернатор Північної Кароліни губернаторові Південної Кароліни.

— Ні.

— У нас надто довгі перерви поміж витівками.

— Бе, бе, — тихенько мекав Стен, увіходячи до кафе. — Еллі, ось я привів чорненького баранця, — сміючися вигукнув він. Але, враз, обличчя йому завмерло. Насупроти Еллен сидів біля столика її чоловік, високо звівши одну брову, а другу спустивши сливе на вії. Поміж них нахабно стояв чайник.

— Галло, Стене, сідайте, — спокійно мовила вона, а тоді провадила, посміхаючися Оґлторпові. — Ну, хіба це не дивно, Джоджо?

— Еллі, знайомтеся, це — містер Герф, — похмуро мовив Стен.

— О, дуже рада з вами зазнайомитись. Я чимало чула про вас у місис Сондерленд.

Усі сиділи мовчки. Оґлторп стукотів ложкою по столу.

— Як ся маєте, містере Герфе? — несподівано приязно спитав він. — Пам’ятаєте, ми бачилися з вами?

— До речі, як там у вас справи, Джоджо?

— Нічого, дякую. Кассандру покинув її коханець і це був найжахливіший скандал для цієї Костелло. Другого вечора Кассі вернулася додому п’яна, як земля, й намагалася заманити шофера до себе в кімнату, а сердешний хлопець протестував і казав, що йому потрібні тільки гроші за проїзд… Це було щось разюче.

Стен похмуро підвівсь і пішов.

Всі троє мовчали. Джіммі намагався не соватися на стільці. Був не від того, щоб піти, але щось оксамитно м’яке в її очах затримувало його.

— Чи Рут знайшла роботу, містере Герф? — спитала Еллен.

— Ні, ще не знайшла.

— Ото лихо!

— О, це просто ганьба! Я знаю, що вона вміє грати. Та справа в тому, що у неї надто розвинене почуття гумору й вона не може підбармовуватися під антрепренерів і під публіку.

— Театр — брудна професія. Правда, Джоджо?

— Найбрудніша, люба.

Джіммі не в силі був одірвати очі від неї; від маленьких, ніби виточених, рук, від різьбленої шиї з золотим пушком поміж важких мідяних кіс і коміром блакитної сукні.

— Отож, люба… — Оґлторп звівся на ноги.

— Я хочу ще посидіти тут, Джоджо.

Джіммі дивився на крихітні ляковані трикутнички, що виглядали поміж жовтуваторожевих шкуряних гетр Оґлторпових. Невже в них можуть уміститися ноги? Зненацька підвівся.

— А може ви, містере Герф, посидите зо мною хвилин з п’ятнадцять? Я мушу чекати тут до шостої, але забула взяти книжку, а ходити в цих черевиках не можу.

Джіммі, спалахнувши, сів знову на стілець і промурмотів.

— О, звичайно, я залюбки… Може вип’ємо щось?

— Я вже напилася чаю, але чому б вам не взяти джіну з содою? Я люблю дивитись, як п’ють джін з содою. Так і здається тоді, що сидиш десь у тропіках, у джуджубовому гайку і чекаєш на човна, що повезе якоюсь смішною мелодраматичною річкою поміж малярійних дерев.

— Офіціянте, дайте джіну з содою!

-----

Джо Гарленд хилився на своєму стільці, аж поки голова йому впала на руки. Очі його занепокоєно дивилися крізь брудні закоцюблі пальці, на смуги на мармуровому столі. Тиша була в порожній харчевні тьмяно освітленій двома лямпами, що висіли над прилавком, де залишилося ще кілька кусків пирога під скляним дашком, а на високому стільці куняв чоловік у білому фартусі. Часом очі його на сірому припухлому обличчі розплющувались і, щось бурмочучи, він дивився навкруги. Біля найдальшого столу горбилися плечі сонних людей. Обличчя їм, пожмакані, немов старі газети, лежали на руках. Джо Гарленд випроставсь і позіхнув. Гладка жінка в непромокальному пальто з червоними й синіми смугами на обличчі, що скидалося на шматок зіпсованого м'яса, спитала кави біля прилавка. Обережно несучи кухоль обома руками, поставила його