Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Байдуже, — прошепотіла пересохлими вустами.

Позад них лімузіни, мотоциклі, туристські автомобілі, седани мчали шляхом двома рівними, суцільними потоками, виблискуючи гадючками вогнів.

-----

Цинамонова саржова сукня, що її вона складала, тхнула камфорою. Нахилилася, щоб покласти її в скриню. Тонкий папір на дні зашарудів, коли вона розправила на ньому бганки рукою. Перше фіялкове проміння світанку заглядало у вікно й електрична лямпа червоніла, немов безсонне око. Еллен зненацька випросталась і застигла посеред кімнати, спустивши руки. Обличчя їй злегка зашарілося.

— Надто гидко! — вимовила вона. Закривши рушником сукні в скрині, почала кидати на нього щітки, пантофлі, невеличке люстро, сорочки, пуделочка з пудрою. Тоді зачинила віко, замкнула замок і поклала ключа в гаманець із крокодилячої шкури. Стояла, розгублено дивлячися навколо, смокчучи зламаний ніготь. Жовте соняшне світло заливало скісним промінням димарі й карніз будинку по той бік улиці. Погляд її впав на літери Е. С. О. на скрині.

— Гидко, жахливо, підло! — промовила вона знов. Тоді взяла з столу пилку для нігтів і зчистила літеру «О». — Ось так, — прошепотіла й клацнула пучками. Тоді одягла невеличкого чорного капелюха й серпанок, щоб ніхто не бачив заплаканого її обличчя, поклала купку книжок «Юнацька зустріч», «Так говорив Заратустра», «Золотий осел», «Уявні бесіди», «Афродіта», «Пісні Білітіс», «Оксфордська книга французької поезії», загорнула їх у шовковий шаль і зв’язала.

Постукано тихенько у двері. — Хто там? — спитала пошепки.

— Це я, — долинув плаксивий голос.

Еллен одімкнула двері. — Що сталося, Кассі? — Та уткнулася мокрим обличчям у плече Еллен. — О, Кассі, ви мнете мені серпанок. Що сталося?

— Я цілісіньку ніч не спала та все думала, яка ви безщасна.

— Алеж, Кассі, ніколи за своє життя не була я такою щасливою.

— Ну, хіба чоловіки не жахливі?

— Ні… У всякому разі куди кращі від жінок.

— Еляйн, я хочу дещо сказати вам. Знаю, що ви не дуже прихильні до мене та, однаково, скажу.

— Я прихильна до вас, Кассі. Не говоріть дурниць. Але саме тепер я дуже заклопотана… Може ви підете спати, а розповісте мені про це потім?

— Ні, я мушу розповісти вам тепер. — Еллен покірно сіла на скриню. — Еляйн, я посварилася з Моррісом… Хіба це не жахливо? — Кассі витерла очі рукавом яснозеленої капоти й сіла поруч з Еллен на скрині.

— Слухайте, люба, — лагідно мовила Еллен. — Може ви почекаєте хвилинку, поки я викличу телефоном таксі? Хочу виїхати, заким Джоджо прокинеться. Мені вже надокучили сцени.

— У передпокої задушливо тхнуло сном і вазеліном. Еллен дуже тихо сказала адресу в телефон. Грубий чоловічий голос із ґаражу приємно лунав їй у вухах. — Добре. Незабаром буду, міс. — Навшпиньках вернулася до кімнати й зачинила двері.

— Я вважала, що він кохає мене, Еляйн. Слово чести, була такої думки. Але чоловіки такі жахливі. Морріс гнівається, що я не хочу жити з ним. А я гадаю, то це не по правді. Я ладна до мозолів працювати задля нього й він знає це. І хіба ж не працюю, ось уже два роки? А він каже, що мусить мати мене справді, ви розумієте, що це значить, а я кажу що наше кохання прекрасне й може тривати так безліч років. Я можу довіку кохати його, ні разу навіть не поцілувавши. Хіба ж любов не може бути чистою? А він почав глузувати з моїх танців і закинув, ніби я була коханкою Челіфові, а його тільки дурю і ми жахливо посварились і він обізвав мене поганим словом, пішов і сказав, що ніколи не вернеться.

— Не турбуйтеся про це Кассі, він любісінько вернеться.

— Ви страшенна матеріялістка, Еляйн. А я вважаю, що духовну нашу спілку розірвано цілком. Якби ви знали який гарний, небесний, духовний був наш зв’язок і його порушено! — вона знов почала ридати, припавши обличчям до плеча Еллен.

— Але, Кассі, я не бачу, який можна зробити висновок з усього цього?

— О, ви не зрозумієте! Ви надто молоді. Я теж колись скидалася на вас, тільки не була в шлюбі та не фліртувала з чоловіками. Але тепер я прагну духовної краси. Хочу мати її в танках і в своєму житті. Гадала, що й Морріс прагне краси.

— Мабуть Морріс теж шукав її.

— О, Еляйн, ви жахливі, але я дуже люблю вас.

Еллен підвелася.

— Я мушу вийти на сходи, щоб шофер бува, не подзвонив.

— Але не можете ж ви так піти.

— Іду ж, як бачите.

Еллен взяла в одну руку пакунок з книжками, а в другу чорну шкуряну валізу. — Будьте ласкаві, Кассі, покажіть шоферові скриню, коли він прийде забирати її… І, потім, ось що… Коли прийде Стен Емері, скажіть щоб ішов до Бревурту або Лафайєту. На щастя я не поклала своїх грошей до банку минулого тижня… І, Кассі, якщо знайдете щось із моїх речей — сховайте у себе… Бувайте здорові. — Вона підняла серпанок і швиденько поцілувала Кассі в щоку.

— Яка ви хоробра, що оце йдете так сама… Можна нам з Рут прийти до вас? Ми обидві вас любимо. О, Еляйн, вас чекає блискуча кар’єра, я певна в цьому.

— І обіцяйте не говорити Джоджо, де я… Він незабаром довідається… Я за тиждень сама йому сповіщу.

У сінях вона побачила шофера, що читав прізвища над дзвінками. Він пішов брати її скриню. Щаслива сіла на запорошене сидіння в таксі, глибоко вдихаючи ранкове повітря, що тхнуло річкою. Шофер широко посміхнувся, скидаючи скриню з спини на крило автомобіля.

— Досить важка, міс.

— Мені соромно, що ви несли її самі.

— О, я носив і важчі речі.

— Мені треба до готелю Бревурт П’ята Авеню, поблизу Восьмої вулиці.

Нахиляючися, щоб завести машину, він зсунув кепі на потилицю, й пасмо рудуватого волосся впало йому на очі. — Гаразд, повезу куди схочете, — мовив він, стрибаючи на своє місце, бо вже задзичав мотор. Коли вони повернули сливе порожнім, осяяним сонцем Бродвеєм, почуття щастя у неї всередині почало сичати й підноситися, немов фейверк. Свіже, тремтливе повітря било їй в обличчя. Шофер, повернувшися до відчиненого віконця забалакав до неї.

— Я думав, що ви поспішаєте до поїзда, щоб кудись поїхати, міс.

— Еге, я таки їду.

— Гарний день, щоб кудись поїхати.

— Я ухожу від свого чоловіка. — Слова вихопились у неї раніш, ніж вона встигла спинити їх.

— Він вигнав вас?

— Ні, не можу цього сказати, — засміялася вона.

— А моя дружина вигнала мене три тижні тому.

— Як же це сталося?

— Коли я прийшов уночі додому, вона не пустила мене до кімнати. Поки був на роботі, вставила інший замок у двері.

— Як це чудно.

— Вона казала, що я надто часто напиваюся. Я не вернуся більше до неї