Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Слухай, Герфе, у тебе часом нема чогось випити? Ми з Дінґо відчуваємо страшенну спрагу. За весь шлях од Бостону спинялися тільки один раз, щоб напитися води й бензіну. Я вже два дні на ногах. Цікаво, чи витримав би тиждень без сну?

— А я хотів би цілий тиждень спати.

— Тобі треба працювати в газеті Герфе. Тоді завжди матимеш роботу.

— Знаєш, що з тобою станеться, Стене?.. — Джіммі повернувся й спустив ноги з ліжка. — Колись ти прокинешся вранці й побачиш, що опинився на мармуровому столі в морґу.

У ванній кімнаті тхнуло зубною пастою та карболкою. Підстілка була зовсім мокра й Джіммі склав її малесеньким чотирикутником, перше ніж обережно стати на неї ногами. Холодна вода швидше погнала йому кров. Він підставив голову під душ, тоді відскочив і почав струсюватися, немов пес, а вода текла йому в очі та в уха. Одяг халата й намилив обличчя.

«Тече річка, ллється

аж у синє море»,

фалшиво співав він, шкребучи собі підборіддя безпечною бритвою.

— Містере Ґровер, боюся, що наступного тижня муситиму залишити роботу. Еге, їду за кордон. Маю стати закордонним кореспондентом у Мехіко, хоч ні, швидше у Єрихоні, кореспондентом «Болотяної черепахи». Було свято у гаремі і євнухи танцювали…

…від берега Сени

до берега Саскачевани.

Обливши обличчя одекольоном, зав'язав у вогкий рушник туалетне приладдя й швиденько побіг вкритими зеленим килимком сходами, що тхнули капустою, вниз, у передпокій до своєї кімнати. Дорогою зустрів господиню, куцу й гладку, в чепці. Вона облишила чистити килим і скинула крижаним поглядом на голі худі ноги Джіммі, що виставлялися з-під блакитного халата.

— Доброго ранку, місис Меджініс.

— Сьогодні буде надто парко, містере Герф.

— Еге, здається.

Стен лежав на ліжку, читаючи «Повстання янголів». — До дідька, я хотів би, знати кілька мов так, як ти, Герфе.

— О, французьку я вже й забув. Взагалі я далеко швидше забуваю мови, ніж учу їх.

— До речі, мене вигнали з коледжу.

— Як же це?

— Ректор сказав, що не радить мені вертатися наступного року до коледжу і що я можу використовувати свої здібності десь інде. Ти ж знаєш його.

— Який сором!

— Зовсім ні. Навпаки, я радий. Спитав тільки, чому він не вигнав мене раніше, якщо був такої поганої думки про мене. Батько буде гніватися. Але у мене вистачить грошей, щоб з тиждень не показувати очей додому. Ну, то є в тебе що випити?

— Алеж, Стене, хіба може такий найманий невільник, як я, мати власний винний льох, одержуючи всього тридцять долярів на тиждень?

— І кімната у тебе паскудна… Тобі слід було народитися капіталістом, як я.

— Кімната не так, щоб і погана… Але що мене до сказу доводить, то це дзвінки на сполох, що деренчать цілісіньку ніч отам, по той бік.

— Певно, ловлять злодіїв?

— Там не може бути жадних злодіїв, бо приміщення порожнісіньке. Певно, з’єдналися проводи, або ще щось… Не знаю, коли вони перестали деренчати, але, лягаючи спати, я, просто, навіснів.

— Чи не збираєтеся ви, Джемзе Герф, запевняти мене, ніби щовечора приходите додому тверезий?

— Треба бути глухим, щоб не чути клятих цих дзвінків, чи п'яний ти, а чи тверезий.

— Нехай і так. А тепер, як капіталіст, запрошую тебе поснідати зо мною. А чи ти знаєш, що возився з своїм туалетом цілісіньку годину?

Вони попростували вниз сходами, де спочатку тхнуло мильним порошком, потім мастю для чищення міді, далі беконом, ще далі паленим волоссям, і, нарешті, помиями та ґазом.

— Ти з біса щасливий, Джіммі, що не був ніколи в коледжі.

— А хіба ж я не скінчив Колюмбії, здоровенний ти йолопе? А це куди більше, ніж твій коледж.

Колюче соняшне світло вдарило в очі Джіммі, коли він одчинив двері.

— Ну, це не йде в рахубу.

— Ой, як я люблю сонце! — вигукнув Джіммі. — Мені дуже хотілось би опинитись оце в Колюмбії.

— Ти маєш на думці університет у Колюмбії?

— Ні, я говорю про Колюмбію, де є Богота, Оріноко і таке інше.

— Я знав одного надзвичайно гарного хлопця, що поїхав до Боґоти. Він мусив допитись аж до смерти, щоб уникнути смерти від слонової хороби.

— Я не злякався би ні слонової хороби, ні бубонної чуми, ні плямистої пропасниці, аби тільки позбутися цієї ями.

— Місто оргій, гульбищ і насолоди.

— Ти ж розумієш, що я все життя прожив тут, опріч якихось чотирьох років, коли був малий. Тут народивсь і, певно, тут помру… Страшенно хотілось би мені піти до фльоти й побачити світа…

— А як тобі до вподоби Дінґо у новому кожусі?

— Дуже стильний. Скидається на справжній Мерседес, що припав порохом.

— Я хотів пофарбувати його в червоне, немов пожежну машину, але шофер, кінець-кінцем переконав, що найкраща фарба синя, поліцейська. А як на твою думку, чи не податися нам до Мукена випити абсентового коктейлю?

— Абсент на сніданок? Лишенько!

Вони повернули на захід Двадцять Третьою вулицею, що сяяла світляним відбитком вікон, блискучими чотирикутниками фурґонів і спалахувала вісімками ніклевих частин автомобілів.

— А як себе почуває Рут, Джіммі?

— Нічого. Ніяк не знайде роботи.

— Глянь — Даймлер.

Джіммі буркнув щось невиразне. Коли вони повернули на Шосту Авеню, їх спинив полісмен.

— Що у вас з автомобілем? — загорлав він.

— Я саме їду до гаража лагодити його. Випадає глушник.

— Треба пильнувати. Вдруге заплатите штраф.

— Тобі завжди щастить викрутитися, Стене, — зауважив Джіммі. — А я ніколи не вмію, дарма що на три роки старший за тебе.

— Це особлива здібність.

У ресторані йшов веселий дух смаженої картоплі та коктейлю, сиґар і коктейлю. Було душно і повнісінько балакучих, спітнілих облич.

— Але, Стене, не треба романтично підводити очі, коли ти питаєш про Рут. Ми з нею тільки приятелі.

— Слово чести, я не мав ніякої прихованої думки… Та, однаково, мені сумно чути таке… Я гадаю, що це жахливо.

— Рут нічим не цікавиться, опріч театру. Вона так божевільно прагне слави, що відкинула все інше.

— На якого дідька люди прагнуть слави? Хотілось би мені зустріти когось, хто прагне провалу. Він єдиний чогось вартий.

— Це тільки тоді, як маєш статки.

— Дурниці… А дуже добрий коктейль. Герфе, я вважаю тебе за єдину розумну людину в місті. Ти не честолюбний.

— Чому ти так думаєш?

— Ну, а навіщо тобі успіх? Адже ти не з’їси його й не вип’єш. Звичайно, я розумію, що люди не маючи засобів до життя повинні якось змагатись. Але успіх…

— Лихо моє в тому, що я ніяк не можу зважити, чого я найбільше прагну, отож і кручуся безпорадно.

— Певно бог вирішив уже це за тебе. А ти весь час про це знаєш, тільки не хочеш, навіть сам собі, признатися.

— Здається, найдужче мені