Менгеттен - Джон Дос Пассос

Авеню Колюмба, якомога уважніше примічаючи двері, пожежні драбини, вікна, карнізи. Ось тут. Світилося тільки на другому поверсі. Подзвонив на другий поверх. Клацнув замок. Він збіг східцями. Жінка з трав’янкуватим волоссям і червоним од плити обличчям висунула голову в двері.

— Телеграма Сантіоно.

— Тут немає такого.

— Вибачте. Я певно не туди подзвонив.

Двері зачинилися перед самісіньким його носом. Жовте, затягнуте обличчя хлопцеве враз напружилося. Легесенько навшпиньках, побіг сходами, аж до невеличкої драбини до ляди. Коли підіймав її, загуркотів засув. Він затаїв подих. Опинившися на даху, де рипів під ногами попіл, обережно зачинив ляду. Стрункими шерегами стояли навколо димарі, чорні на блискучому тлі вулиць. Зігнувшися, тихесенько пішов до заднього боку будинку й спустився ринвою на пожежну драбину. Коли ставав на підвіконня, потрапив ногою на цвіточник. Скрізь темно. Вліз у вікно до душної кімнати, де тхнуло жінкою, засунув руку під подушку на незастеленому ліжку, облапав столика, розсипав пудру, обережно висунув шухляду, годинник, наколовся пальцем на шпильку, брошка, щось зашаруділо під рукою: кредитки, жмут кредиток. Треба йти. Вниз пожежною драбиною, до нижчого поверху. Світла нема. Знов одчинене вікно. Однаково, що взяти ласощі у дитини. Така сама кімната, тхне псом, ладаном і якимсь наркотиком. Побачив свій невиразний одбиток на склі шафи. Втрапив рукою, у слоїчок з кольдкремом. Обтер руку об штани. Сто чортів. Щось м’яке й кудлате вискочило з вереском йому з-під ніг. Тремтячи завмер посеред узької кімнати. У кутку голосно гавкав маленький пес.

Світло залило кімнату. В одчинених дверях стала дівчина, скерувавши на нього револьвер. Позад неї був чоловік.

— Що ви тут робите? Та це посланець з «Західнього Об’єднання»… Світло сплело мідяне павутиння навколо її голови, вирізьбило тіло під червоним шовковим кімоно. Юнак був жилавий і брунатний у розстебнутій сорочці. Ну, то що ви робите тут, у кімнаті?

— Прошу, мадам, мене примусив голод. Голод і тяжка недуга старої матері.

— Чи це не дивно, Стене? Він злодій! — Вона махнула револьвером. — Ходімо до передпокою.

— Добре, міс, усе, що ви звелите, міс, тільки не видавайте мене бикам[4]. Подумайте про стару мою матір. У неї серце розірветься.

— Гаразд. Але мусите покласти назад те, що взяли.

— Слово чести, я не встиг нічого взяти.

Стен, заливаючися сміхом, упав у крісло.

— Еллі, ти надзвичайна! Ну, хто б сказав, що ти здатна на таке!

— Хіба ж не грала я цієї ролі минулим літом?… Ну, то давайте вашу зброю.

— У мене нема зброї, міс.

— Я не вірю вам, але можете йти.

— Дякую, міс.

— Алеж ви заробляєте гроші, як посланець.

— Тиждень тому мене звільнили, міс. Тільки голод міг мене штовхнути на таке.

Стен звівся не ноги.

— Дамо йому доляра й хай іде до дідька.

Коли хлопець стояв уже за дверима, вона простягла йому доляра.

— Ви — янгол, — мовив він, задихаючися. Схопив її руку з кредиткою і поцілував. Схилившися над рукою і цілуючи її мокрим поцілунком, угледів шматочок тіла в розрізі широкого червоного рукава. Коли, все ще тремтячи, йшов сходами, озирнувся назад, і побачив, що чоловік і дівчина стоять оповивши одне одного руками й стежать за ним. Очі йому повні були сліз. Засунув доляра до кишені.

Якщо ти, хлопче, будеш і надалі такий ласий до жінок, то незабаром опинишся в тому невеличкому літньому готелі на березі річки… А все ж таки вона красуня! Тихенько посвистуючи, пішов до повітряної залізниці й сів у поїзд до центру. Часом засував руку до кишені й лапав згорток кредиток.

Збіг сходами до третього поверху, де тхнуло смаженою рибою і вугільним ґазом і тричі подзвонив біля брудних скляних дверей. Якусь мить перечекавши, тихенько постукав.

— Це ти, Майку? — долинув тихий, тонкий жіночий голос.

— Ці, це я, Нікі Шац.

Гостровида жінка з нафарбованим хною волоссям одчинила двері. Поверх мереживом облямованої білизни на ній була хутрянка.

— Як справи, хлопче?

— Мене впіймала на гарячому вродлива дама, і, як на твою думку, що вона зробила? — Схвильовано розповідаючи, він попростував слідом за жінкою до їдальні з облупленими стінами. На столі стояли склянки й пляшка міцного віскі. — Вона дала мені доляра й порадила стати цяцею-хлопчиком.

— Хай вона йде до дідька.

— Ось годинник.

— Це дитячий Інґерсоль. Я не вважаю його за годинник.

— Добре, тоді посвіти на це. Він простяг жмут кредиток. — Може скажеш, що й це не гроші? А тут понад тисячу.

— Давай сюди! — вона жадібно схопила жмут, очі їй загорілися. — Тай ґава ж ти! — Шпурнула додолу гроші, заломила руки. — Це театральні гроші, дурна твоя голово, чортів виродку…

-----

Вони, сміючися, сиділи поруч на краєчку ліжка. Душне повітря кімнати, повної шовкового одягу, порозкиданого по стільцях, просякло збляклими пахощами жовтих троянд, що стояли на столі. Обійми їхні ставали міцнішими. Зненацька Стен визволивсь і. нахилившися, поцілував її в уста.

— Злодій, — промовив тихенько.

— Стен…

— Еллі…

— Я думала, що то Джоджо, — надсилу, крізь сміх, пошепки вимовила вона. — Це дуже схоже на нього — підкрастися тихенько.

— Еллі, я не розумію, як можеш ти жити з ним поміж цих людей. Ти така хороша. Якось важко уявити тебе серед цього всього.

— Воно було досить легко, поки я не зустріла тебе… І, щиро кажучи, Джоджо не поганий. Просто відмінна якась, безщасна людина.

— Але ти цілком з іншого світу, дитинко. Тобі слід жити на даху Вулдворського будинку в кришталевій кімнаті, поміж вишневого цвіту.

— Яка у тебе брунатна спина, Стене.

— Це від плавби.

— Так швидко?

— Певно зосталося ще від минулого літа.

— Щасливий ти! Я ніколи не могла навчитися плавати до пуття.

— Я навчу тебе… Давай у неділю раненько поїдемо моїм Дінґо на Льонґ Біч. Туди, далі, там завжди порожньо. Не треба навіть брати купального одягу.

— Мені подобається, що ти такий худий і твердий, Стене… Джоджо надто білий і м’який, сливе, як жінка.

— Заради всього святого, не згадуй ти про нього тепер.

Стен стояв, розставивши ноги, застібаючи сорочку. — Слухай, Еллі, давай підемо кудись вип’ємо… Мені гидко тепер зустрічатися з кимсь і брехати… Присягаюся, можу побити когось стільцем.

— У нас є ще час. Раніше дванадцятої ніхто не вернеться… Я дома тому, що мені болить голова.

— Еллі, ти любиш свій біль голови?

— До нестями, Стене.

— Певно отой злодій з «Західнього Об’єднання» знав це… Лелечко! Злодійський наскок, адюльтер, тікання пожежними драбинами, ринвами… Чудове життя!

Коли вони разом пішли вниз сходами, Еллен міцно стисла йому руку. Перед поштовою скринькою у занехаяному коридорі він, раптом, схопив її за плечі, перегнув голову і міцно поцілував. Важко дихаючи, йшли вони вулицею до Бродвею. Він узяв її під руку, а вона міцно притисла