Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Герф, Герф… Це, часом, не з тих Герфів, що у штаті Джорджія? В Атланті є давній рід Герфів…

— Ні, гадаю, не з тих.

— Шкода. А я колись приятелював з Джозайєю Герфом. Тепер він голова Першого Національного Банку й один з визначних громадян міста Скрентона в Пенсільванії, а я… штукар, розмальований блазень. — Він знизав плечима й халат розсунувсь, оголивши пласкі, безволосі груди

— Бачите, ми з містером Оґлторпом інсценуємо Пісню Пісень. Він читає, а я передаю зміст танцем. Прийдіть колись, подивитеся.

«Ніжний твій пуп немов кругла чарка, що в ній не переводиться солодке вино. Живіт твій наче купа пшениці, лілеями обсаджена…»

— О, не треба починати тепер… — вона захихотіла і зсунула ноги.

— Джоджо, зачини двері, — долинув глибокий, спокійний голос дівчини із кімнати.

— О, сердешна, люба, Еляйн, вона хоче спатки… Дуже радий, що зазнайомився з вами, містере Герф.

— Джоджо!

— Зараз, люба.

Дарма, що олив’яна дрімота знемагала його, Джіммі здрігнувся, вчувши цей голос. Мовчки, примушено стояв біля Кассі у брудному темному передпокої. Звідкись линув дух кави й підсмажених сухарів. Позад нього стала Рут.

— Ходімо, Джіммі… А, чи не забула я чого?

— Чи забула, чи ні, а я конаю з голоду. — Взявши Рут за плечі, Джіммі злегенька штовхнув її до дверей. — Уже дві години.

— До побачення, Кассі, люба. Я забіжу до тебе о шостій.

— Гавазд. Вут… Дуже вада, що зазнайомилася з вами, містев Гевф.

Двері зачинилися, перетявши гаркаве щебетання Кассі.

— Алеж Рут, яке чудне збіговисько у вашому приміщенні.

— Ви, Джіммі, бурчите тому, що хочете їсти.

— А скажіть мені Рут, що за один цей Оґлторп? Я зроду-звіку такого не бачив.

— Хіба Оґл теж виліз із свого лігва? — Рут засміялася. Вони вийшли на соняшне світло. — А він не хвалився вам, що походить із давнього роду Оґлторпів у Джорджії?

— А ота вродлива золотоволоса жінка, певно, його дружина?

— Еляйн Оґлторп руда, а не золотоволоса. І вона не так, щоб і вродлива… Ще дитина, а поводиться, немов королева. А все тому, що мала успіх у «Персиковому Цвіті». Такі люди завжди зчиняють галас по-дурному. Кінець-кінцем з неї поганенька актриса.

— Це сором, що вона має такого чоловіка.

— Оґл усе на світі робить для неї. Якби не він, вона й досі була б ще в хорі…

— Красуня і звір.

— Краще дивіться, щоб він не накинув оком на вас.

— Себто?

— Він «такий», Джіммі, він «такий».

Поїзд повітряної залізниці потолочив смуги світла у них над головами. Джіммі бачив, як Рут ворушить устами, але слів не чув.

— Слухайте, — гукнув він, намагаючися перекричати гуркіт, що вже стихав. — Давайте поснобідаємо у Кемпеса, а тоді підемо на прогулянку до Палісадів.

— Та й чудний ви, Джіммі! Що таке «поснобідаємо»?

— Ви будете снідати, а я обідати.

— Оце так! — вона, сміючися взяла його під руку. Срібна її сумка стукала йому об лікоть, коли вони йшли.

— А як Кассі, таємнича Кассандра?

— Ви не повинні глузувати з неї, вона хороша… Якби тільки не держала у себе того жахливого білого пуделя. Він сидить сливе весь час у кімнаті й смердить неймовірно, її кімната поряд з моєю. Потім у неї є коханець… — Рут захихотіла. — Він навіть гірший за пуделя. Вони заручені, й він забирає у Кассі усі гроші, що вона заробляє. Але не кажіть цього нікому.

— Мені нікому й казати.

— А потім ще місис Сондерленд…

— О, я бачив її, як вона йшла до ванної кімнати. Літня жінка у ватній капоті і в рожевому чепці.

— Джіммі, ви примушуєте мене ніяковіти. У неї вставні зуби та… — почала Рут, але гуркіт поїзду повітряної залізниці приглушив її слова. Двері ресторану зачинилися за ними, перетявши клацання коліс на рейках.

Оркестра грала «Коли в Нормандії квітнуть яблуні»… В кімнаті повно було косих, димних пасмуг світла, паперових фестонів і плякатів, що оповіщали: «Щодня свіжі омари.» Покуштуйте наших чудових устриць. Вони сіли під червоним плякатом: «Біфстекси наверху».

— Джіммі, як на вашу думку, чи не буде не морально замовити на сніданок устриць? Але насамперед я хочу кави, кави і кави.

— Я мабуть візьму котлету з цибулею.

— Ой, ні, якщо хочете, звичайно, зостатися в моєму товаристві, містере Герф.

— Гаразд, Рут, кладу цибулю до ваших ніг.

— Це не значить, що я дозволю вам поцілувати мене.

— Що? До Палісадів?

Рут вибухла сміхом.

— «Я ніколи й не просив цього, мадам», — спалахнувши, процитував Джіммі.

-----

Крізь малесенькі дірочки — в крисах солом’яного брилика на обличчя їй цянуло соняшне світло. Йдучи швидко вона дріботіла в узький своїй спідниці. Крізь тоненький китайський шовк, сонце лоскотало їй спину, немов рукою. У важкій спеці вулиць люди у святкових убраннях, солом’яні брилі, парасолі, трамваї, автомобілі, кривуляючи, з гуркотом мчали повз неї, засліплюючи її гострим різким блиском, так немов би вона йшла через купи металевих зрізків.

На Лінколн-Сквері, побачили дівчину; верхи на білому коні, що ступою їхала поміж вуличної метушні й гармидеру. Фалшиве каштанове волосся хвилями падало на білий зад коня й на позолочене сідло, з написом зеленими з червоними літерами Антилупин. На ній був зелений капелюх з червоним пером, одною рукою в білій рукавичці вона недбало держала повід, другою розмахувала бичем з позолоченим пужалном.

Еллен подивилася на неї, а тоді повернула поперечною вулицею до брудно-зеленої смуги парку. Від хлопчаків, що грали в бейзбол тхнуло спаленою сонцем витолоченою травою. На всіх лавках у холодку сиділи люди. Коли перетинала вигнутий автомобільний шлях, її гострі французькі закаблуки вгрузали в асфальт. На самому осонні сиділи на лавці два матроси. Один з них клацнув язиком, коли Еллен проходила повз. Вона почувала, як зголоднілі їхні очі жадібно вп’ялися їй у шию, в стегна й ноги. Намагалася не коливати стегнами йдучи. Листя на невеличких деревах понад стежкою прив’яло. Зі сходу і з півдня парк оторочували осяяні сонцем будівлі, з заходу вони видавалися фіялковими у затінку. Все було якесь нестерпучо гаряче, спітніле, здушене поліцаями й недільними вбраннями. Чому вона не поїхала повітряною залізницею? Глянула в чорні очі якомусь юнакові, у солом'яному брилі, що поволі їхав червоним автомобілем понад тротуаром. Він моргнув їй, смикнув головою, посміхнувся перекинутою якоюсь посмішкою і склав уста так, що вони, здавалося доторкнулися їй до щоки. Натиснувши одною рукою гальма, другою, відчинив дверцята. Одвівши від нього погляд з піднятим угору підборіддям Еллен пішла далі. Два голуби з металево-зеленими шийками, й кораловими лапками пурхнули їй з-під ніг. Якийсь старий чоловік учив вивірку виймати горіхи з паперового мішечка.

Уся в зеленому, на білім коні, скаче дивна діва назустріч