Менгеттен - Джон Дос Пассос

Позолочений пам’ятник генералові Шерманові перебив її. Спинившись на мить, глянула на майдан, що мерехтів перловобілим блиском… Так, це приміщення Еляйн Оґлторп. Сіла в автобус до майдану Вашінґтон. Недільне, полудневе П’яте Авеню пробігало рожеве, курне, метушливе. З затіненого боку йшов якийсь чоловік у циліндрі й сурдуті. Парасолі, літні вбрання, солом’яні брилики лисніли на яскравому соняшному світлі, що мерехтіло вогнистими чотирикутниками на верхніх вікнах будинків, падало блискучими смугами на ляк лімузинів і таксі. Тхнуло ґазоліном, асфальтом, м’ятою, тальком і одекольоном од пар, що тулилися дедалі ближче одне до одного на сидіннях автобусу. У вітрині якоїсь крамниці малюнки, цинамонові запони й старосвітські меблі за широким склом. Її сусіда в гетрах і цитринових рукавичках — мабуть продавець. Проїжджаючи повз церкву Патріка, вчула дух ладану, що долинув з високих дверей, одчинених у темряву. Дельмоиіко. Насупроти неї якийсь юнак крадькома оповивав рукою вузьку, сіру, флянельову спину дівчини, що сидить поруч з ним.

— Еге, не пощастило сердезі Джо, мусив одружитися. А йому тільки дев'ятнадцятий.

— Ти вважаєш, що це велике лихо?

— Міртл, я зовсім не нас мав на думці.

— Я переконана, що нас. А чи ж ти хоч бачив дівчинку?

— Я певний, що то не від нього.

— Хто?

— Дитина.

— Біллі, як можеш ти говорити таке?

Сорок друга вулиця. Клюб Союзної Ліґи. Дуже цікаве було зібрання, дуже цікаве… Поприходили сливе всі. Одна промова була така розкішна, що я згадав колишні часи, — прорипів інтеліґентний голос у неї за спиною. Волдорф. — А правда, Біллі, гарненькі прапори? А отой чудний сіямський, бо там живе сіямський посол. Я читала про це сьогодні в газеті.

«Коли для нас, моя кохана, прийде розлуки час, останнім довгим поцілунком, я припаду до вуст… кохання, остання, прощання… Коли для нас, моя…»

Восьма вулиця. Еллен зійшла з омнібусу й попростувала до кафе Бревурт. Джордж сидів спиною до дверей, нервово закриваючи й одкриваючи замок свого портфеля.

— Нарешті, Еляйн, таки прийшли… Гадаю, не багато знайдеться людей, що з'охотилися би сидіти й чекати на вас аж три чверті години.

— Ви не повинні картати мене, Джордже. Я була дуже щаслива. Багато вже років не було мені так гарно. Цілісінький день належала сама собі і йшла пішки з Сто П’ятої до Сорок Дев’ятої вулиці через парк. Там повнісінько дуже втішних людей.

— Ви мусили стомитися, — його худе обличчя з блискучими очима в павутинні дрібних зморшок насунулося до неї, немов прова корабля.

— Ви, певно, цілісінький день були в конторі, Джордже?

— Еге. Порпався в справах. Не можу ні на кого покластися навіть з звичайною технічною роботою. Доводиться робити все самому.

— А я заздалегідь знала, що ви це скажите.

— Що саме?

— Та що чекали три чверті години.

— Ви надто багато знаєте, Еляйн… Хочете печева до чаю?

— Я нічогісінько не знаю. В тому то й лихо… А хочу лімонаду.

Біля них дзвеніли склянки, обличчя, капелюхи й бороди коливались в цигарковому димі, відбиваючись у зеленкуватих свічадах.

— Алеж любий, це завжди буває однаково, і, хоч і справедливо, щодо чоловіків, та зовсім не стосується жінок, — гудів жіночий голос біля сумежного столика. — Ваш фемінізм зростає в бар’єр, що його й не перестрибнеш, — обізвався хрипко й боязко чоловічий голос. — А як я еґоїстка? Якби ви знали, скільки мені довелося терпіти. Це неначе той очисний вогонь.

— А як себе почуває славетний Джоджо? — спитав Болдвін, намагаючися впіймати погляд Еллен.

— Не будемо говорити про Джоджо.

— Що менше згадувати про нього, то краще?

— Слухайте, Джордже, я зовсім не хочу, щоб ви глузували з Джоджо, бо — хороший, чи поганий, а він мій чоловік, аж поки ми не розлучимося з ним… ні, я не хочу, щоб ви сміялися. Ви надто примітивна людина, щоб зрозуміти його. У Джоджо дуже складна, навіть трагічна вдача.

— Заради всього святого, не будемо розмовляти про чоловіків і про жінок. Що справді важливо, маленька Еляйн, це те, що ми сидимо тут укупі з вами й ніхто не заважає нам… Слухайте, коли ми знову побачимося, тільки як слід, реально побачимося, розумієте? Реально…

— Алеж ми не збираємося бути надто реалістичними, правда, Джордже? — вона тихенько засміялася собі в чашку.

— А мені так багато треба сказати вам. Так багато хочу спитати.

Вона сміючися, дивилася на нього, держачи надкушений шматочок вишневого торту в рожевих пальцях — вказівному й великому.

— Ви, певно, так само розмовляєте із жалюгідним якимсь грішником-свідком? На мою думку, треба питати, приблизно, так: «Де ви були вночі тридцять першого лютого»?

— Я розмовляю цілком серйозно, а ви, або не можете зрозуміти, або не хочете.

Біля їхнього столика спинився юнак трохи похитуючись, пильно дивлячися на них.

— Галло, Стене, де у біса ви взялися? — Болдвін, переставши сміятися звів погляд на нього.

— Слухайте, містере Болдвін, я знаю, що це страшенно нечемно, але дозвольте сісти на хвилинку до вашого столика. Тут один чоловік шукає мене, а я не хочу з ним бачитися. Ото лихо, тут саме свічадо. Але як хто вгледить вас, то не стане вже дивитися на мене.

— Дозвольте зазнайомити вас, міс Оґлторп, Стенвуд Емері, син старшого компаньйона нашої фірми.

— Як дивно, що довелося зазнайомитися з вами, міс Оґлторп. Я бачив вас учора ввечорі, але ви не помітили мене.

— Ви бачили мене на виставці?

— Я мало не стрибнув на кін, так чудово ви грали.

У нього була червонаво-брунатна шкіра, неспокійні очі надто близько посаджені до гострого, трохи вигнутого носа, великий рухливий рот і каштанове волосся, що стирчало вгору. Еллен повела поглядом од одного до другого, потай сміючись. Всі троє застигли на стільцях.

— Я бачила сьогодні вранці дівчину з антилупином, — сказала Еллен. — Вона справила на мене величезне вражіння. Саме так я уявляю діву на білому коні.

— На руках її перстні, бубонці на ногах, і несе вона людям тільки лихо і жах — духом одтарабанив Стен.

— Здасться починає грати музика. Я завжди казала, що це жах, — засміялась Еллен.

— А як справи в коледжі? — спитав сухим, ворожим тоном Болдвін.

— Гадаю, що він стоїть на тому самому місці, — зашарівшись одповів Стен. — Але дуже хотів би, щоб згорів поки я вернуся. — Він підвівся. — Вибачте, що так нахабно встряв до вас, містере Болдвін.

Коли повернувся до Еллен, вона почула від нього дух віскі.

— Даруйте мені, міс Оґлторп.

Вона, мимохіть, простягла йому руку. Сухі тонкі пальці міцно стисли її. Стен пішов нетвердою ходою, наткнувшись на льокая.

— Не можу зрозуміти цього чортового молокососа, — вибухнув Болдвін. — Сердешному старому Емері серце крається. Адже він хлопець розумний, має дужу вдачу й все інше, але тільки пиячить і колобродить… Що йому потрібно, на мою