Менгеттен - Джон Дос Пассос
Вони сіли десь до столика. Пульсувала оркестра.
— Ні, Стене, я нічого не можу пити. Пий сам.
— Невже, Еллі, ти не почуваєш себе так гарно, як я?
— Навіть краще… А ще кращого просто не стерплю. І не в силі з’осередити досить уваги на склянці, щоб випити її. Вона примружилася, так яскраво блищали йому очі.
— Стен був п’яний.
— Я хотів би, щоб земля була твоїм тілом, щоб я міг їсти його плоди, — ненастанно повторював він.
Еллен увесь час длубала виделкою холодного велшського кролика. Вона почала падати, поштовхами, немов ваґон з гір, у холодну безодню розпуки. У порожньому чотирикутнику посеред кімнати чотири пари танцювали танґо. Звелася з місця.
— Стене, я мушу йти додому. Взавтра мені треба рано встати, бо цілісінький день буде репетиція. Зайдеш о дванадцятій до театру.
Він кивнув головою й налив собі другу склянку гайболлу. Вона постояла якусь мить за стільцем, дивлячися вниз на довгу його голову з густим закрученим волоссям. Він тихенько, сам собі мурмотів вірша. «Я бачив білу безжальну Афродіту, жахливо вродливу. Бачив розмаяне її волосся і ноги без сандалій…. Блискучу, немов полум’я або захід сонця на морі. Бачив соромливу…» а з біса гарні ці поезії Сапфо.
Опинившися на Бродвеї, Еллен знову відчула приплив веселощів. Стала посеред улиці, чекаючи на трамвай. Повз неї продзичав таксі. Теплий вітрець з річки приніс довгий стогін гудка з пароплаву. У безодні її душі тисячі крихітних ґномів будували крихкі, високі, блискучі вежі. Дзвонячи, наблизився трамвай і спинився. Увіходячи до ваґону, згадала невиразно дух Стенового тіла, коли він, спітнілий, лежав у неї в обіймах. Сіла на лавці, кусаючи губи, щоб не заплакати. Яка жахлива мука кохати! Насупроти неї два чоловіка з риб’ячими обличчями без підборіддів весело розмовляли, ляпаючи один одного по гладких колінах.
— Кажу вам, Джіме, що ця Ірен Косл з глузду мене зводить! Коли я бачу, як вона танцює уонстеп, то мені здасться, ніби чую співи херувимські.
— Але вона надто худа.
— А проте, ніхто на Бродвеї не зазнав такої гучної слави, як вона.
Еллен злізла з трамваю й повернула на схід розпачливо порожнім тротуаром 105-ої вулиці. Сморід матраців і сну цянув із кварталів узьковіконних будинків. Із рівчаків смерділо кислим. У темному підворітті чоловік і дівчина похитувалися, міцно стисши одне одного в обіймах. На добраніч. Еллен посміхнулася щасливо. Гучна слава на Бродвеї. Ці слова, немов ліфт несли її на запоморочливу височінь, де дзичали червоні, зелені й золоті електричні реклями, де на дахах небосягів сяяли вогнями сади, духом орхідей насичені, а вона, в позлотисто-зеленій сукні, танцювала танґо з Стеном під повільний ритм оркестри, а оплески мільйонів глядачів налітали на них поривами, неначе шквал на морі. Гучна слава на Бродвеї.
Пішла вгору сходами. Перед дверима з карткою Сондерленд відчула зненацька болючу якусь огиду. Довго стояла з ключем у руці. Серце їй калатало несамовито. Тоді, рвачко вставила ключа в замок і відімкнула двері.
-----
— Він «такий», Джіммі, він «такий».
Герф і Рут Прінн сиділи, сміючися, над тарілкою з паштетом у далекому кутку галасливого ресторану з низькою стелею.
— Мені здасться, що сюди приходить їсти акторська патолоч усього світу.
— Акторська патолоч усього світу живе у місис Сондерленд.
— Які останні новини з Балканів?
— На Балканах усе гаразд.
Понад чорним солом’яним капелюхом Рут, облямованим червоними маками, Джіммі дивився на столики, що біля них повно було людей, а обличчя зливалися в одну сірозелену пляму. Два льокаї з хоробливими яструбиними лицями проштовхувалися туди, де, немов пила, дзичала розмова. Рут поширеними сміхотливими очима дивилася на Джіммі, кусаючи стеблину петрушки.
— Я почуваю, що сп’яніла, — промурмотіла вона. — Вино кинулося мені в голову. Це жах.
— Ну, то яка подія сталася на 105-й вулиці?
— О, шкода, що ви не бачили. Разюче! Всі чисто повискакували до передпокою, місис Сондерленд прибігла у папільйотках, Кассі плаче, а Тоні Гентер стоїть у дверях своєї кімнати у рожевій піжамі…
— Хто це?
— Один собі юнак… Хоч, вам, Джіммі, я мушу розповісти про Тоні Гентера. Він «такий», Джіммі, він «такий».
Джіммі відчув, що червоніє і схилився над тарілкою. — Ах, ось що, — стримано мовив він.
— Вам ніяково, Джіммі! Адже ніяково?
— Зовсім ні. Ну, розповідайте. Розворушуйте це багно.
— Ой, Джіммі, який ви недоторка… Ну, то Кассі плаче, а маленький цуцик гавкотить, а невидима Костелло верещить, що треба покликати поліцію і падає непритомна на руки невідомому чоловікові у фракові. Джоджо розмахує револьвером, маленьким, ніклевим, можливо, трахкалкою, хіба я знаю? Єдиний, хто не втратив глузду, це була Еляйн Оґлторп… Знаєте, ота тіціянівська красуня, що так вплинула на дитячу вашу уяву.
— Слово чести, Рут, на дитячу мою уяву вона не справила найменшого вражіння.
— Ну, то кінець-кінцем Оґлові надокучило це й він загорлав щосили: «Обеззбройте мене, а то я застрелю цю жінку!» а Тоні Гентер узяв у нього револьвера й поніс до своєї кімнати. Тоді Еляйн Оґлторп уклонилася, неначе на кону, сказала всім на добраніч і пішла до своєї кімнати, спокійна, немов скеля. Уявляєте? — Рут, зненацька, знизила голос. — Але всі в ресторані слухають нас. І справді, на мою думку все це гидко. Але найгіршого я ще не сказала. Коли Оґл, постукавши разів зо два до своєї кімнати не одержав одповіді, він наблизився до Тоні і, ворочаючи очима, ніби Форбз Робертсон у Гамлеті, оповив того рукою і спитав, чи зможе людина з розбитим серцем знайти на ніч притулок у нього в кімнаті… Слово чести, тоді навіть і я зніяковіла.
— А хіба Оґлторп теж «такий»?
Рут кілька разів хитнула головою.
— Тоді навіщо вона одружилася з ним?
— Ну, ця жінка одружилась би і з бричкою, якби могла мати з цього користь.
— Слово чести, Рут, я вважаю, що ви неправдиво висвітлили всю цю справу.
— Джіммі, ви надто недосвідчені. Але дозвольте мені скінчити трагічне моє оповідання… Коли ті обидва пішли до кімнати й замкнули за собою двері, в передпокої счинився такий гармидер, що важко навіть уявити собі. А тут, звичайно, Кассі, додала своїх п’ять до загального хвилювання, продемонструвавши перед нами напад
