Менгеттен - Джон Дос Пассос
— Але я зовсім не збираюся стати за доглядача коло запобіжного хлипака, — засміялась Еллен, спустивши вії.
— Давайте подамося десь за місто. Я цілісінький день пікся в конторі. Ненавиджу ці неділі.
— Алеж у мене репетиція.
— Можна занедужати. Я викличу телефоном автомобіль.
— О, іде Джоджо… Галло, Джоджо! — вона помахала над головою рукавичками.
Джон Оґлторп, з напудрованим обличчям, з устами дбайливо складеними в безтурботну посмішку над високим комірцем, прокладав собі шлях поміж столиків, простягаючи руку, туго обтягнену ясножовтою в чорну смужку рукавичкою.
— То ти тут, люба? Справді, яка приємна несподіванка.
— Ви не знайомі? Містер Болдвін.
— Вибачте, що я встряв до вашого е… téte a téte.
— Зовсім ні, сідай і ми вип’ємо гайбол… Я справді страшенно хотіла бачити тебе, Джоджо… До речі, якщо у тебе нема інших справ може заскочиш на кілька хвилин до театру. Я хочу знати твою думку про мою ролю…
— Звичайно, люба. Ніщо не може дати мені більшого задоволення.
Напруживши все тіло, Джордж Болдвін одкинувся назад і сплів руки за спинкою стільця. — Офіціянте! — Він кидав слова, немов одбивав куски металю. — Дайте три склянки шотляндського гайболу.
Оґлторп сперся підборіддям на срібну бурульку палиці.
— Довір’я, містере Болдвін, — почав він, — довір’я поміж чоловіком і жінкою чудова річ. Ні час, ні відстань — ніщо не впливає на нього. Якби хтось із нас поїхав на тисячу років до Китаю, це ані на волосинку не змінило б нашої обопільної приязні.
— Бачите, Джордже, справа у тому, що Джоджо надто багато читав Шекспіра юнаком бувши. Але мені треба йти, а то Мертон знов докорятиме… Поговоріть про індустріяльне рабство. Джоджо, ти можеш розповісти йому про рівність.
Болдвін підвівся. На вилицях йому проступив легкий рум’янець.
— Може дозволите провести вас до театру? — вимовив він крізь зціплені зуби.
— Я нікому не дозволяю проводити мене. А ти, Джоджо мусиш бути твердим, щоб оцінити мою гру.
П’ята Авеню була біла й рожева під білорожевими хмарами в рвучому вітрі, такому свіжому після нудних розмов тютюнового диму й коктейлів. Еллен весело махнула рукою шоферові й посміхнулася йому. А тоді вгледіла пару неспокійних очей, що серйозно дивилися на неї з під високих брів на брунатному обличчі.
— Я чекав на вас, поки ви вийдете. Чи не можна повезти вас кудинебудь? Мій форд стоїть за рогом… Будь ласка!
— Але я саме зібралася до театру. У мене репетиція.
— Тоді дозвольте повезти вас до театру.
Вона, замислившись, одягала рукавички. — Гаразд. Тільки це надто великий вам клопіт.
— Чудово! Ось він… Страшенно нахабно так поводитись, як я, та про це іншим разом… Що-що, а ми поїдемо вкупі. Мій форд зветься «Дінґо» та про це теж іншим разом…
— Дужо приємно зустріти когось справді молодого. Адже в Нью-Йорку нема молодих людей.
Обличчя йому зашарілося, коли він схилився над мотором. — Еге, я з біса молодий. Мотор загудів і автомобіль рушив.
— Нас, певно, заарештують. У мене глушник послабнув і може вискочити.
На Тридцять Четвертій вулиці вони наздогнали дівчину, що їхала на білому коні, прокладаючи собі шлях метушливою вулицею. Фалшиве капітанове волосся хвилями падало на білий зад коня і на позолочене сідло, де зеленими з червоним літерами було написано: «Антилупин».
— Перстні на пальцях, бубонці на ногах і скрізь на лупу вона нагонить жах, — проспівав Стен, надушуючи ріжка.
II. Довгий Джек з Панамської Шиї
Полудень на майдані Юньйон. Розпродаж. Треба ліквідувати торгівлю. МИ ДОПУСТИЛИСЯ ЖАХЛИВОЇ ПОМИЛКИ. Припавши навколішки на тротуарі, маленькі хлопчики чистять пантофлі, черевики з шнурками, з гудзиками. Сонце блищить немов кульбаба на носку кожного вичищеного черевика. Просто сюди, містери, міс, мадам, углиб крамниці, ми одержали партію матерії фантазі, найвища якість, найнижча ціна… Джентлмени, місис, леді… МИ ДОПУСТИЛИСЬ ЖАХЛИВОЇ ПОМИЛКИ. Треба ліквідувати торгівлю.
Полуденне сонце тьмяно спіралить у вікна ресторану. Приглушена музика спіралить «Гіндустан». Він їсть пиріжки, вона їсть солодощі. Вони танцюють, напхавши собі рот. Тонкий блакитний джемпер тулиться до чорного гладенького костюма, перекисом пофарбовані кучері до чорного гладенького волосся.
На чотирнадцятій вулиці — Слава, Слава. — Іде армія, виступають дівчата, Слава, Слава, по чотири в ряд, сяють струменти, темносиній колір, оркестра Армії Порятунку.
Найвища якість, найнижча ціна. Треба ліквідувати торгівлю. МИ, ДОПУСТИЛИСЯ ЖАХЛИВОЇ ПОМИЛКИ. ТРЕБА ЛІКВІДУВАТИ ТОРГІВЛЮ.
Британський пароплав Рейлі з Ліверпулю. Капітан Кеттлвел; 933 паки, 881 скринька, 10 барил, 8 місць готових виробів, 57 скриньок, 89 пакунків, 18 паків бавовняних ниток, 156 паків повсті, 4 паки азбесту, 100 пакунків шпульок…
Джо Гарленд облишив друкувати й глянув на стелю. Пучки йому боліли. У конторі кисло тхнуло клеєм, паперами й чоловіком, що скинув піджака. Крізь одчинене вікно він бачив частину темної, стіни, двір і чоловіка з зеленим дашком над очима, що дивився байдуже у вікно. Ясноволосий конторський хлопець поклав записочку на краєчок столу. «Містер Поллок хоче бачити Вас о 5 г. 10 хв.» Гарлендові стисло горло: він хоче звільнити мене. Пучки знов почали вистукувати.
Голляндський пароплав Делфт із Ґлезґо, капітан Тромп; 100 паків, 123 скриньки, 14 барилець…
Джо Гарленд блукав парком Беттері, аж поки знайшов порожнє місце на лавці й впав на нього. Сонце потопало в безладному шапрановому тумані за Джерсі. Еге, це вже минулося. Довго сидів, дивлячися на захід, немов на картину в приймальні зубного лікаря. Величезні пасма диму з буксиру кублилися чорно й пурпурово на тлі барвистого неба. Він сидів, дивлячися на захід, чекаючи. У мене було вісімнадцять долярів п’ятдесят сентів, одкинути шість долярів за кімнату, доляр і вісімдесят чотири сенти в пральню, чотири доляри п’ятдесят сентів боргу Чарлі, себто сім долярів вісімдесят чотири сенти, одинадцять долярів вісімдесят чотири сенти, дванадцять долярів тридцять чотири сенти з вісімнадцяти долярів п’ятидесяти сентів, це дасть шість долярів і шістнадцять сентів, щоб прожити три дні поки знайду собі роботу, звичайно, якщо я зможу втриматись од випивки. Невже щастя так ніколи й не повернеться до мене? А колись мені завжди щастило. Коліна йому тремтіли, у шлунку пекло й боліло.
Добре ви улаштували собі життя, Джозефе Гарленд! Сорок п’ять років і тепер жадного приятеля й жадного сента.
Вітрило боту видавалося пурпуровим трикутником, з навітряного боку за кілька кроків
