Менгеттен - Джон Дос Пассос
Бродяга щось муркнув.
— Ще хлопчатком бувши, я приятелював з дівчинкою старого Сакетта. Ми частенько сиділи вкупі у старому льоднику в Сакеттовому лісі й розмовляли про те, як поїдемо до Нью-Йорку та забагатіємо, а тепер я ось тут і не можу знайти роботи і не можу позбутися страху. Мене ненастанно переслідують шпиги — люди в цинамонових котелках з відзнаками під пальто. Минулого вечора я хотів піти з повією, але вона побачила цей страх у мене в очах і вигнала мене… Вона побачила його…
Він сидів на краю ліжка і, схилившися до бродяги, хрипко, пошепки, говорив тому просто в обличчя. Той схопив його, зненацька, за руку.
— Слухайте, парубче, якщо ви не приберете себе до рук, то з глузду зсунетеся. Є у вас гроші?
Бед хитнув головою.
— Дайте їх краще мені до схову, я бувалець і дам раду з вами… Оце одягніться та підіть до їдальні за ріжком. Вам треба попоїсти, щоб набратися сил. Скільки у вас грошей?
— Решта з доляра.
— Дайте мені четвертака, а на ті всі з’їжте щось.
Бед одяг штани й дав йому четвертака.
— А тоді вернетеся сюди, гарненько виспіться, а взавтра ми підемо з вами до тієї фарми й заберемо гроші. Кажете, що клуночок з грішми завбільшки з мою голову? Ми сховаємо їх, а нас ніхто не впіймає. Гаразд?
Бед стис йому руку дерев’яними пальцями, а тоді, не зав'язавши шнурків на черевиках, так що вони тяглися за ним, вийшов у двері й почав сходити запльованими східцями.
Дощ ущух, а погожий вітрець, що пахтів лісом і травою, брижжив калюжі на чисто вимитих улицях. У салуні в Чотем-Сквері спали, сидячи, три чоловіки, понасувавши капелюхи на очі. Буфетник за шинквасом переглядав рожевий спортивний листок. Бед довгенько, чекав на своє замовлення. Він почував себе спокійним, безтурботним, щасливим. Коли, нарешті, подали, він розважно, з насолодою з'їв брунатну січену солонину, розтираючи язиком на піднебінні смажену картоплю, випив солодку каву. Ретельно витерши тарілку шматочком хліба, взяв зубочистку й пішов.
Колупаючи в зубах, вийшов темним, брудним заулком до Бруклінського мосту. Посеред широкого тунелю, якийсь чоловік у котелку пахкав сиґарою. Бед, упевнено ступаючи, проминув його. Мені байдуже до них, хай собі ходять назирці за мною. Під склепінням мосту було порожньо, тільки самотній полісмен стояв позіхаючи, дивлячися на небо. Скидалося на те, що йдеш поміж зір. Унизу вулиці розбігались у різні боки, поцятковані вогнями ліхтарів, поміж чотирикутніми чорновіконними будинками. Річка мерехтіла під ногами, немов Чумацький Шлях над головою. Гроно огнів на буксирі мовчки, плавко прослизало крізь вогку темряву. Мостом прогуркотів, автомобіль. Поперечини затремтіли, а павутиння кабелів забриніло, немов хто струсонув банджо.
Діставшися до плетева повітряної залізниці на Бруклінському боці, Бед повернув південним возовим шляхом назад. Байдуже, куди йти, бо мені нікуди йти. Краєчок синьої ночі за ним почав червоніти, як червоніє залізо в горні. Поза чорними димарями та смугою дахів засяяли блідорожеві обриси заміських будівель. Темрява робилася перловою, теплою. Всі шпиги полюють на мене, всі чисто чоловіки в котелках, усі бродяги з Бавері, старі жінки в кухнях, шинкарі, кондуктори трамваїв, фараони, повії, матроси, вантажники, пройдисвіти в конторах найму… Він думає, отой вошивий бродяга, що я скажу йому, де гроші старого… Сам проти нього. Сам проти всіх проклятих шпигів. Річка текла рівна й гладенька, немов синя крицева цівка рушниці. Байдуже, куди йти, бо мені нікуди йти. Тіні поміж корабелень та будівель були сипкі, неначе синька. Щогли оторочували річку; дим пурпуровий, шоколядний, тілеснорожевий пнувся до світла. Тепер уже нікуди йти.
У фраку, з золотим ланцюжком до годинника, в перстні з червоним камінцем, він їде до шлюбу разом з Мері Сакетт, їде в кареті, запряженій четвіркою білих коней до міської ратуші, де мер призначить його на члена міського самоврядування. Світло за ним розжеврюється дедалі дужче, він їде в шовках та єдвабі брати шлюб, він їде на рожевому плюші у білій кареті, вкупі з Мері Сакетт. Обабіч їх шереги чоловіків махають сиґарами, вклоняються, підкидають угору цинамонові котелки. Член міського самоврядування Бед їде каретою, повною діямантів із своєю нареченою — мільйонеркою… Бед сидить на поруччі мосту. За Брукліном встало сонце. Вікна на Менгеттені горять полум’ям. Він смикається вперед, зслизає з поруччя, чіпляється одною рукою, а сонце світить йому в очі. Зойк застряв йому в горлі, коли він упав.
Капітан Мак-Евой на буксирі Прюденс стояв на містку, поклавши руку на колесо. У другій руці він держав шматочок бісквита, щойно намочений в склянці кави на поличці біля нактовза. Капітан Мак-Евой добре складений чоловік з кущуватими бровами й кущуватими чорними вусами. Саме хотів покласти шматочок намоченого в каві бісквіта в рот, аж угледів, що за кілька ярдів од прови лунко плюхнулося щось чорне у воду. Цієї ж миті, з машинового відділу висунувся чоловік і вигукнув: — Хтось стрибнув з мосту!
— Будь він проклятий! — обізвався капітан Мак-Евой, кидаючи свого бісквіта й повертаючи колесо. Дужа течія відпливу крутила буксир, немов соломинку. У машиновому відділі пролунало три дзвінки. На прову прибіг негр з багром.
— Допоможи йому, Рудий! — гукнув капітан Мак-Евой.
Чимало попрацювавши, витягли щось довге, чорне, мляве на чардак. Один дзвінок. Два дзвінки. Капітан Мак-Евой супиться і похмуро скеровує прову буксира знов на течію.
— Чи є в ньому ознаки життя? — питає хрипко.
Обличчя негрові зелене, зуби клацають.
— Ні, сер, — поволі відповідає рудоволосий чоловік. — Він геть переломив собі шию.
Капітан Мак-Евой втягає в рота добру половину вусів.
— Будь він проклятий! — стогне він. — Це добра подія саме в шлюбний день.
Частина друга
І. Діва на білому коні
Ранок гуркоче разом з першим поїздом на Аллон Стріт. Денне світло лунко пробивається крізь вікна, струшує старі, цегляні будинки, яскравобарвним конфеті плескає в поперечини споруди повітряної залізниці.
Коти тікають із смітників, блощиці вертаються до своїх шпарок у стінах, лишаючи спітнілі тіла, лишаючи ніжні брудні шийки поснулих дітей. Чоловіки й жінки ворушаться під ковдрами на матрацах по кутках кімнат. Згортки немовлят починають розгортатися, верещати й дригати ногами.
На розі Рівертон старий з конопляною бородою чоловік, що спить хто знає де, виставляє свій рундук. Барильця з гірочками, ямайський перець, динне лушпиння, пікулі — тхнуть вогким і
