Менгеттен - Джон Дос Пассос

— А оце той дитина-репортер, жовтий журналіст! Ач, дивиться так, ніби у нього й масло в роті не розтане! А знаєте, якої я про вас думки, хочете знати мою думку про вас? О, мені Рут чимало розповідала. Ви вважаєте себе за динаміста й гадаєте, що стоїте осторонь од усього… А чи до вподоби вам те, що ви проститутка, справжнісінька, оплачувана, газетна проститутка? Чи до вподоби вам жовтий ваш квиток? Адже вас можна продати й купити за гроші! Ви думаєте, як я актор, то вже й не розуміюся на таких справах? Мені Рут казала, якої ви думки про акторів…

— Алеж, містере Оґлторп, ви, безперечно, помиляєтеся.

— Я читаю собі й мовчу. Належу до тих, що мовчки спостерігають. Я знаю, що кожен вираз, кожне слово, кожен розділовий знак, що з’являються в пресі, все це обмірковане й підігнане так, щоб обстоювати інтереси тих, що містять об’яви та тримають акції. Річку національного життя отруєно біля самого джерела.

— Еге, так їх, викладайте їм усю правду! — вигукнув Стен, схоплюючися з постелі й плескаючи в долоні.

— Я волію бути найнепомітнішим статистом… Волію бути старенькою, кволою убиральницею, що шкребе підлогу на сцені, а не видавцем, що сидить в оксамитовому фотелі у конторі найвпливовішої міської газети. Адже професія актора шляхетна, гідна, скромна, джентлменська… — Він урвав зненацька свою промову.

— Я все ж таки не розумію, чого ви хочете від мене, — зауважив Джіммі, скрещуючи руки на грудях.

— А тепер починається дощ, — тоненьким, плаксивим голосом мовив Оґлторп.

— Ідіть краще додому, — порадив йому Джіммі.

— І піду. Піду туди, де немає шлюх… ні чоловіків-шлюх, ні жінок-шлюх… Я піду у велику ніч!

— Як на твою думку, Стене, чи він дійде щасливо додому?

Стен, трусячись од сміху, сидів з краєчку постелі. Він знизав плечима.

— Кров моя впаде на твою голову, Еляйн. На віки вічні! Чуєш мене? На віки вічні! Піду в ніч, де люди не сміятимуться і не глузуватимуть з мене. Гадаєш, що я не бачу тебе? Якщо станеться лихо, не я тому буду причиною.

— На добраніч, — загорлав Стен.

В останньому корчі сміху він упав з канапи й качався долі. Джіммі, наблизившися до вікна, глянув на пожежну драбину. Оглторп уже пішов. Лив дощ. Від стін будинку вставав дух мокрої цегли.

— Ну, хіба це не божевілля? — Він, не глянувши на Стена, повернув до своєї кімнати. У дверях повз нього шовково прошаруділа Еллен.

— Мені дуже шкода, Джіммі, — почала вона.

Він рвачко зачинив двері й замкнув їх.

— Чортові дурні! Поводяться, немовби з глузду з'їхали! — пробуркотів крізь зуби. — Що, у дідька, вони думають собі!

Руки йому були холодні й тремтіли. Натяг на себе ковдру. Лежав, дослухаючися до лопотіння дощу й шуму води в ринві. Погожий вітрець дмухав йому часом в обличчя. У кімнаті ще затримався дух кедрового дерева, що йшов від густого її волосся і від шовкового тіла, загорненого у простирадло.

-----

Ед Сетчер сидів на підвіконні, передивляючися недільні часописи. Волосся йому посивіло, а на обличчі лягли глибокі зморшки. Верхні ґудзики його штанів з грубого небіленого шовку були розстебнуті, щоб дати простір кругленькому черевцю. Він сидів біля відчиненого вікна, дивлячися на прищуватий асфальт і на безкраїй потік автомобілів, що дзичали по один і по другий бік повз жовтоцегляні шереги крамниць і червоноцегляну станцію, що на чільному її боці висіла чорна вивіска з золотим на ній написом Пассаїк, що злегка мерехтів на сонці. Із сумежних приміщень линув кумедний недільний скрегіт грамофонів. Вони грали «Ведмідь», секстет із «Лючії» та уривки з «Дівчини-Квакера». На колінах Сетчерові лежав недільний додаток до Нью-Йоркського «Таймзу». Дивлячися стомленими очима, що ненастанно сльозилися на мерехтливу спеку, він почував, як ребра йому напружуються від тяжкого болю. Щойно прочитав замітку в бульварній газеті «Міські новини»:

«Злі язики не мають спокою від того незаперечного факту, що автомобіль молодого Стенвуда Емері щовечора стоїть біля театру «Нікербокер» і ніколи, як кажуть, не від’їздить, не забравши юної, чарівної акторки, що обіцяє стати найпомітнішою поміж зір сцени. Стенвуд Емері — син голови одної з найбільш шановних у місті юридичних фірм. Він не так давно вийшов через нещасливі для нього обставини з Гарвардського університету й будив подив у громадян учинками, що їх, ми певні, можна виправдати лише надлишком юнацької енерґії».

Тричі продзвонив дзвоник. Ед Сетчер кинув газету й тремтячи поспішив до дверей.

— Як ти пізно, Еллі! Я боявся, що вже й не прийдеш.

— Хіба, татку, я не завжди приходжу, коли обіцяю?

— Ну, звичайно приходиш, люба.

— Як себе почуваєте? Як справи в конторі?

— Містер Елберт саме у відпустці… Гадаю, що коли він вернеться, тоді піду я. Мені хотілось би, щоб ти поїхала зо мною на кілька день до озера Спрінґ. Це було б тобі до смаку.

— Ні, таточку, я не можу… — Скинувши капелюха, вона поклала його на канапу.

— Гляньте, татусю, я принесла вам троянд.

— О, це саме ті червоні троянди, що їх любила мама. Ти дуже уважна, доню… Але мені не до мислі їхати самому у відпустку.

— Ви, напевно, зустрінете там давніх приятелів, татку.

— А чому б тобі не поїхати зо мною хоч на тиждень?

— Поперше, мені треба шукати роботу… Трупа їде в турне, а я не хочу їхати з ними. Гаррі Ґолдвейзер дуже журиться цим.

Сетчер знову сів до вікна й поклав газети на стілець.

— Татусю, а навіщо вам оця газета «Міські новини»?

— О, це так! Я ніколи не читаю її. Просто купив, щоб подивитися. — Зашарівшись і міцно стуливши вуста, він упхнув часописа поміж чисел «Таймзу».

— Шантажна газета! — Еллен ходила туди й сюди по кімнаті. Поставила троянди у вазу. У порохом насиченому повітрі розлилася пахуча прохолода від них. — Татусю, я хочу вам дещо сказати… Ми з Джоджо збираємося взяти розлуку. — Ед Сетчер сидів, поклавши на коліна руки, міцно стуливши вуста. Він не говорячи й слова, хитав головою. Обличчя йому було сіре й темне, сливе такого сірого кольору, як і костюм. — Тут нічого не можна вдіяти. Ми прийшли до висновку, що не житимем укупі. Зробимо все це по доброму… До цієї справи взявся мій приятель Джордж Болдвін.

— Це той, що працює у фірмі «Емері та Емері»?

— Еге.

— Гм.

Обоє замовкли. Еллен, схилившися, глибоко вдихали пахощі троянд. Стежила, як на брондзовому листку повзе малесенький гробачок.

— Слово чести, я дуже люблю Джоджо, але, якщо житиму разом з ним, то з глузду зсунуся… І добре знаю, що чимало зобов’язана йому.

— Я волів би, щоб ти ніколи з ним