Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Сонце знялось уже над тиверськими долами, благословило життя на землі, а там, на боролищі, ворохобився та й ворохобився вир людський, знімалася й падала з усердним свистом криця. І чулися в тому вирі дзвінкі, схожі на перестук кузні[56] в корчениці удари, людський крик-погроза чи крик-прощання, а ще повеління іти туди й туди, робити те і те. Бо обри усе ще напирають і напирають дужо, їм не скрізь поступаються, а коли й поступаються, то всього лиш на мить. По тій миті знову збираються з силою, кличуть на поміч спритність, чи не останній вияв ратного духу, й кладуть супостатів собі під ноги.

— За нами наша земля, братіє! — кличуть за собою інших. — Не віддаймо цеї п’яді її, аби не віддати всю!

Ті з тисяцьких, що стояли далі від заступу, бачили: лише на самопожертві та відчайдушності воїв і тримається він. А чим пособити тим, що стоять у заступі, як зарадити неминучій біді, не відали. Пропустити третину чи й половину аварських лав на другий заступ, а решту взяти в мечі і доконати тут? То була б помітна полегкість, та є веління князя: другий заступ не виказувати, най лишається несподіванкою і тим уже пагубою для супостата. А ще ж і те знане кожному: лише скажи тим, що бороняться: оступіться, потім не збереш докупи. Мабуть, лишається одне: виводити з січі поріділі й знесилені до краю сотні, а на їхнє місце ставити свіжі і тим вимотувати аварську силу та стояти до пори до часу.

Зробили так раз, зробили вдруге й відчули себе твердіше: заміни не пішли намарне, обри оступились-таки, густо усіявши боролище трупом. А втім, оступилися недалеко і ненадовго: їм теж не забарилася надійти поміч, і вони, в свою чергу, потіснили тиверські лави. Коли так і далі піде, ставити на місце поріділих сотень нікого буде. І та невідворотна година недалеко вже, бігме.

Розглянувшись та прикинувши, що кого жде в недалекім часі, тисяцькі знову послали гінців до князя.

— Вчини щось, достойний, інакше не вистоїмо!

Князь гнівався, не хотів вірити тому, що казали, в тих випадках, коли з боролища над’їздив хтось із привідців, кричав: «Зрозумійте, не час!» А подався туди сам та удостовірився, і змушений був змінити гнів на милість.

— Оступіться трохи, — повелів тисяцьким, — виведіть обрів он на те поле. Зараз на них підуть наші дружинники.

То тільки сказати легко — зараз. Доки те «зараз» стало видимим і явним, немало крові пролилося і на путі до поля, і на самім полі. Зате коли вихопилася княжа дружина з лісу й пішла широкою лавою на аварів, полегкість одразу стала відчутною. Обри заметалися по полю й перестали напирати, далебі, не знали, як їм бути, й питалися в старших. А доки питались та розглядалися, підоспіли й Дандалові турми.

І зійшлися кінні з кінними, а мужі з мужами, і почалася січа, якій нескоро судилося влягтися. Обри, либонь, помітили: у князя не та сила, якої мають лякатися, і кинули супроти неї найзавзятіші з своїх турм. Їх разили важкими двосічними мечами, вибивали з сідел сулицями, а вони не зважали на те, напирали та й напирали, либонь, саме в княжих мужах вбачали тих, на кому мають помститися за найбільшу втрату в сьому поході — смерть хакан-бега Апсиха, як і за ті потяті до ноги турми, що стали жертвою ошуканства.

Князь Радим стояв на узвишші і добре бачив, до чого йдеться. Обри не поскупилися турмами зараз, не поскупляться й потім — громадять їх по другий бік боролища і ждуть слушного часу, аби кинути в поміч тим, що на боролищі. Тож не губився в мислях і не вагався, так чи не так чинить. Натрапив на першого з нарочитих і повелів йому:

— Візьми супровід із кількох мужів і скачи до брата мого і воєводи Добролика. Скажи йому, там, де стоїть він, має залишити всього лиш прикриття. З усіма іншими кінними тисячами най скаче сюди, і то негайно. Аби не вагався, повідай: князь вважає, що не десь-інде, тут, у долині Пруту, йде вирішальна січа. Від того, як швидко прибуде він із своїми тисячами, залежатиме, вистоїмо чи не вистоїмо ми на цьому боролищі.

Нарочитий мовчки приострожує коня й жене його в той бік, де має взяти супровід. Князь теж не затримується на вежиці, притьмом злазить із неї.

— У сідла, братіє! — подав клич сотням, що були при ньому. — Поведу вас туди, де перший наш заступ не зломлено. Станемо між ним і другим заступом та й запрудимо собою обринам путь на тиверські простори. Коли надійде поміч, доля січі вирішуватиметься на цім і тільки на цім полі — між Прутом, другим заступом і нами.

Князеві, який ішов під прикриттям своїх сотень, порівняно легко вдалося пробитися між, боролищем і улицьким заступом. А ті його дружинники, що стояли супроти аварів і ждали помочі, ледве тримались. Бо Дандал теж не ловив гав. Відчувши, що його сила видимо переважає на боролищі, повелів терханам скористатися тим і взяти як піших, так і кінних антів у лещата.

— Потнете цих, — сказав, — вважайте, що взяли гору і над усіма іншими. Далі ніхто вже не стане на вашій путі.

— Вельми уперті, привідцю. Без твоєї помочі не зможемо взяти в лещата.

Дандалові не подобаються такі розмови: скільки можна слати її, поміч? Проте не став ані наполягати, ані сперечатись. Чи до того зараз?

Один помах руки — і свіжі аварські турми полишають згарцьоване кінськими копитами місце під лісом, поспішають на поклик привідці.

— На вас, багатури, покладається найпочесніша повинність в цій січі: зайти антам за спини і доконати несподіваним ударом. Так, щоб ні один із них не вийшов з боролища живим. Вони влаштували пастку нашим турмам, ми влаштуймо їм!

Не встиг князь Радим стати кінним заступом між тиверською і улицькою пішою раттю, як довелося вже міняти свої наміри: обри пішли в обхід боролища і тих його тисяч, що стиналися на боролищі. Мусив забути про заступ і виводити свої сотні супроти тих аварських турм, що обходили його мужів та воїв ополчення зліва. Коли ж впевнився перегодом: по праву руч