Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Ні, — поспішив заперечити стольник. — Це моє поки що слово. Речниця всіх радних буде виголошена завтра о цій же порі. Маємо порадитися між собою і визначитись. Гадаємо, що вашим привідцям теж належало б визначитися за цей час і остаточно. Мають зважити на наші покони і закони: доки стольний город землі не є скорений, а люд заверижений, земля також не є скорена і заверижена.

Аварське сольство відкланялося чемно й залишило радних. А в наметі стольника лише на час проводів вляглася тиша. По проводах збудився спершу гомін: глядіть, як заговорили, і Дулібію, і Тивер їм віддай, затим збуяв і гнів: де таке видано, шматувати нашу землю? Чи вони так уже й скорили Тивер та Дулібію?

На той час повернувся до радних господар намету — стольник Світозар.

— Ось що, князі, — сказав, діждавшись тиші. — Ви можете обурюватися — у вас є на те всі підстави, та не повинні забувати, що до вас звернулися з бажанням укласти ряд на мир і злагоду. Отож передусім маємо визначитися, є в нас нині сила, котра могла б збороти і вигнати за обводи землі нашої обрів, у яких лише тут, на Тиверській землі, є не менше тридцяти тисяч кінних воїв, чи немає. Завважте, кінних воїв. Друге, що хотів би почути від вас. Обри можуть запитати нас, прийшовши завтра на перетрактації: коли не згодні з нашими кондиціями, кажіть, на яких кондиціях ви згодні укласти з нами ряд? Що скажемо, коли запитають?

— Єдине, — знову не втримався і вихопився з речницею князь Радим, — най забираються пріч.

Світозар подивився на нього не так осудливо, як співчутливо, і вже потім продовжував.

— Третє. Зацікавлені ми, аби перетрактації тривали по можливості довше чи, супротивно тому, хочемо завершити їх якомога швидше.

Подумав мить, либонь, пригадував, що мав сказати ще радним, і вже потім мовив.

— Нарешті останнє. Хотів би, аби кожен із вас сказав зараз, провадитимемо перетрактації і укладатимемо ряд із обрами без дулібів чи відкладемо все це до того часу, поки хтось із привідців Дулїбії прибуде сюди. До речі, — похопився, — нам не завадило б знати, що з Волином і княгинею Данаєю, її сином Мезаміром. Усе ще непідвладні вони аварам чи стали їхніми бранцями?

— Стольник хоче сказати цим, що ми не готові до перетрактацій? — подав голос князь уличів.

— Передусім хотів сказати: нам належить в усьому цьому визначитись, перш ніж вести перетрактації. Отож почнімо з найголовнішого: є в нас тут, на Дністрі, сила, яка могла б здолати тридцять турм кінних обрів, не беручи до уваги тих, що пішли на Волин, і викинути їх за обводи нашої землі?

— Гадаю, що такої сили немає в нас, — першим обізвався київський князь Велемир.

— Як то немає? — не забарився заперечити йому тиверський князь.

— Давайте полічимо і побачимо: таки немає. З тобою, князю Тивері, скільки є кінних?

— Чому тільки кінних? А піша рать?

— Пішу не будемо поки що чіпати. Скажи, скільки кінних?

— Зі мною обмаль, десь біля тисячі. Та є з братом моїм Данком три, з братом Велемудром тисяча, а коли і ратників посадив на коней, то і всі дві набереться.

— А в князя уличів скільки?

— П’ять, та стоять вони, як відаєте, не тут, нижче по Дністру, головне, супроти Черна.

— Ось бачиш, коли додати до всіх, що маєте з князем уличів, наших із князем Втікичі, і двадцяти не набереться. А ще зваж на те, що вони не з нами, що ти взагалі не відаєш, є в тебе ті тисячі, що ходять з воєводою Данком, чи немає.

— Доки вестимемо перетрактації, знатиму. То навіть ліпше, що не вся наша сила при купі. Коли об’єднаються ті, що є неподалік від Черна, і підуть у поміч нам, Дандал не вистоїть, присяйбіг. То ж буде несподіваний для нього удар — у спину.

— Коли вважати, що привідця аварів — такий собі легкодум, що він нічого не відає, хто і де стоїть супроти нього… Як бачиш, стольнику, — обертається київський князь до Світозара, — у нас якщо й набереться половина того, що мають авари, то добре. Чи з такою силою можемо взяти над аварами гору?

— А піша рать? Чому її не берете на карб?

— Піші можуть стинатися з кінними лише в заступі чи сидячи за стінами города. У січі кінних із кінними вони — тільки завада.

— Неправда то! Побачили б ви, як стиналися наші піші вої з аварами там, при Карпатах!..

Світозар завважив: брат аж міниться в лицях, ось-ось, здавалося, вихопить меча і крикне своїм дужим голосом: «На замирення з обрами підете тільки через мій труп!» І не захотів ждати, аби те сталося.

— Забудьмо, князі, що ми мужі ратні, будьмо в цю мить передусім мужами думаючими. Пам’ятаймо: ми вирішуємо долю не одної лиш Тивері — всієї землі Троянової і люду, на ній сущого. Отож візьмім у руки серце і даймо простір розуму. Завершуй свою мисль, княже росів і полян. Твій умисел, коли не помиляюся, такий: скористатися тим, що авари самі заговорили про мир, і постаратися укласти його з ними.

— Так.

— А твій, княже Тивері?

— Чи я, чи всі інші проти того, щоб замиритися? Йдеться про інше: замирюючись, не поступатися землею і волею люду нашого.

— Князь уличів і князь втікичів теж пристають до сего нашого наміру — укласти з обрами ряд на мир і злагоду?

— Так.

— Тоді висловлюймось про найголовніше: на яких засадах стоятимемо, ведучи перетрактації про мир і злагоду? Твоє перше слово, княже Тивері.

— Я сказав уже: не поступатися землею і волею люду нашого, зажадати, аби пішли геть. Коли не зголосяться, піти на них зведеною силою племен і вигнати за обводи своєї землі.

— А що скаже князь уличів?

— Гадаю, що на такі кондиції обри не пристануть. І сили, щоб вигнати їх за обводи землі своєї, у нас теж не знайдеться. Може, варто затягти перетрактації, пославшись на те, що без дулібів не можемо підписувати ряд, а тим часом вдатися до сусідів, хоча б і до сіверян, ільменських слов’ян, полян, що за Віслою?

— Непогана мисль, княже, та, на жаль, запізніла. На яких засадах пропонує замиритися з обрами