Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Вони й прискакали, та сказали не те, чого ждав.

— Біда, княже! — вирекли, ледве перевівши дух. — Обри перейшли через Дністер і ціляться на стольний город наш Черн.

— А де воєвода Велемудр?

— У Черні.

— І дружина його з ним?

— А так.

— То це він і прислав вас?

— Ба ні, прислав княжич Добролик. Велів сказати, аби ти знав: обри віднині гулятимуть у тебе за спиною. Він Добролик, нічого іншого не може вдіяти, як прикрити тебе зі сходу і то не скрізь, лише поблизу Дикуші.

Радим помовчав, видно, зважував думки свої.

— Перепочиньте та й поспішіть до Черна. Скажете воєводі Велемудру, най збере до острога всіх, хто може стояти на стінах, і боронить стольний город наш, аж поки не прийде поміч. По путі заглянете і до воєводи Добролика, звідомите його: князь воліє бачити воєводу в себе і по можливості борше. Коли ж хтось із них — Добролик чи Велемудр — може доступитися до Данка, цьому інше мають повеліти іменем князя: як досі діяв, так і далі має діяти — не давати обрам супокою в землі нашій. Я ж, скажете, як стояв, спираючись на Дикушу та заступ між Дністром і горами, так і далі стоятиму. Доки Черн наш і Дикуша наша, доки при нас є ратна сила, Тивер не буде скорена.

Сумнівів не було: починається найскрутніша година і для люду тиверського, котрий залишився по весях та городищах беззахисним, і для раті. Це сьогодні Дандал відмовчується, розгулюючи в поверженій Дулібії. Завтра довідається, що турми його перейшли через Дністер, погрожують самому Черну, і збудиться ратною буєстю, захоче зломити тиверський та улицький заступи і тим прискорити остаточне падіння Тивері.

Що ж, чому бути, того не минути. Ще раз поміряються силою. А може, й не раз. Тиверцям, як і уличам, відступати нікуди, тож стоятимуть один за двох.

Аби підтримати в тих, що сидять у заступі, ратну буєсть, узяв кінний супровід і виїхав із Дикуші.

Ратники, либонь, знали вже про оказію, що трапилася на полуночних обводах їхньої землі (лиха вість, як пошесть, іде невидимими путями, одначе йде швидко і нестримно). Казати нічого не казали князеві, однак дивилися на нього такими очима, ніби прощалися з ним і сумували прощаючись.

— Не падаймо духом, братіє, — казав одним, казав і другим. — Коли вистоїмо ми, там, під Черном і поза Черном, буде кому погромити обрів і погнати пріч.

— Князь гадає, — поцікавився котрийсь із тисяцьких, — що Дандал піде з рештою турм саме тут? А чи не ліпше податися йому услід за тими, що проклали собі путь через Збруч і Дністер?

— Йому тра десь і якось погромити нас, аби заволодіти нами, хоч не виключено, що й таке може вдіяти — піти услід за тими, що подалися на Черн через Збруч і Дністер. Я затим і прибув оце, аби застерегти вас: не прогавте обрів, як прогавили вже раз. Ідіть між них, наслухайте, вивідуйте, шукайте послухів та вивідників серед люду, що залишився під обрами, і знайте все, що мислять, куди і якими силами переміщаються обри. Від тих звідів залежатиме багато, коли не все.

Охоче пристали на його раду, ба збадьорилися, підігріті княжою вірою, що не все уже втрачено, а проте ні другого, ні третього дня нічого не доповіли. Десь аж на п’ятий, і доволі рано, прискакали й повідали: обри заворушилися, підіймають турми й правлять ближче, до Пруту.

— Від піших лав, що стоять у заступі, видно те їхнє переміщення?

— Хіба що з узвишшя. Далі від заступу переміщаються.

— Усі чи лиш окремі турми?

— Ті, що стояли перед нами, здебільше стоять. Всі інші переміщаються ближче до гір.

«Ну що ж, — подумав, — ризикнемо й ми: посилимо в долині Пруту заступ, виставимо там усі, що можемо виставити, кінні тисячі».

Наміри аварського привідці не забарилися явити себе, і недвозначно. Січа започаткувалася там-таки, в підгір’ї, й була не схожа на всі попередні. Обри, щоправда, й за цим разом не вигадали чогось несподіваного. Приготували за дня сходні й пішли з ними на тиверський заступ пішо, одначе пішли задовго до світання і не на вузькій смузі в одне стрельбище — по всьому, що прилягає до Пруту, заступу. Їх не проспали, вчасно виявили і вчасно зняли тривогу, а все ж ніч зробила своє. Доки ті, що спали, одійшли від сну та розбуркалися, обри були вже по цей бік урвиська і змусили забути про луки та стріли, одразу ж взятися за мечі та сулиці. А поки йшла січа з пішими, що проникли в заступ з поміччю сходнів, засипалися урвиська, а засипались урвиська, застугоніла земля під копитами, застугоніло й дзвінке в передранковій млі небо — на тиверців пішли кінні аварські турми.

Заступ перестав бути заступом, а вириті в землі криївки — криївками. Їх вигідніш було залишити зараз і зустрічати супостата на рівнім місці, з сулицею напереваги. Єдине, на що годилися ті потайні в передранковій сутіні ями, то хіба як ловчі. Обізнаному легше заманити туди необізнаного обрина і вже заманеного добити. Та то лиш при нагоді. Більше доводилося стинатися та дбати, аби обри не пройшли через піші тиверські лави, принаймні до світання.

Князь теж був неподалік — на вежиці позад боролища, і все, чого сягав його зір, бачив. Про те ж, що діялося поза видимим для ока боролищем, доповідали гінці.

— Січа йде на рівних, — казали. — Та недовго буде такою. Обрів прибуває та й прибуває. Тисяцький питає, чи не час виводити на них кінні тисячі.

— Ні. Підете й скажете привідцям: на те най не сподіваються, принаймні скоро. Коли стане аж надто сутужно, най вводять у січу пішаниць, що дав їм у поміч. Та не всіх і не одразу: поміч ще буде та й буде потрібна.

Не те бентежило князя Радима, що в нього менше, ніж у обрів, воїв. Бентежило, що вони піші, звичайні ролейні[55] люди. Чи їм упоратися з кінними і он як вишколеними в постійних походах аварами? А все ж сподіваному нічого не лишається, як сподіватися. Одне, не вперше стоїть його піша рать супроти обрів, встигла пересвідчитися: може брати над ними