Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Немало пішло у Світозара днів на мандри із землі в землю, ще більше — на вмовляння та спонукання. А тиверці та уличі стікали тим часом кров’ю. Потуги князя Радима поновити улицький заступ на Збручі не увінчалися успіхом. Обри усе ще продовжували йти в полуночні верві Тивері, позначаючи путь свою високими димами в небі і ще вищими та лиховіснішими загравами в надвечір’я. Зусилля тиверських, улицьких та втікицьких воєвод були немалі, не всім обринам дозволяли вільготно гуляти по всій землі, а все ж їхня сила відчутно менша аварської, тож і брали на свої рамена удвічі більше, ніж авари, надто кінні тисячі обох княжичів.
— Ти підеш і станеш табором в урочищі Трьох Дівиць, — повелів Данко одному, з своїх тисяцьких, — на путі, що веде в городище Підлісне. Ти, — обернувся до іншого, — стань із своєю тисячею в самім городищі Кам’яні Гори. Обри напевне будуть сьогодні і там, і там. Ви й накриєте їх зненацька на підступах до городищ. Дбайте саме про це: аби могли напасти зненацька там, де найменше вас ждуть. А вже як нападете, не випускайте ані одного обрина, тніть упень, аби ті, що випорснуть, не покликали поміч. Я піду із своєю дружиною на Берестове і стану супроти обрів у Берестовому.
— Турма є турма, — чухав потилицю котрийсь із тисяцьких, — її одним махом меча не витнеш, тим паче рівною їй силою.
— У вас є перевага — несподіваний напад.
— То тимчасова перевага, воєводо, і скороминуща. Що, коли обри покличуть-таки, доки стинатимемося з ними, поміч? Завваж, між нашими тисячами відстань та й відстань, ми, коли піде на зле, нікого не докличемося. Вони ж ідуть густо.
— То що маємо робити? Скласти мечі і дозволити обринам завдати себе у вериги? Будь мудріший за обрів, коли не маєш переваги в силі, то й візьмеш гору. Я на всі випадки поради не дам, шукатимеш її сам. А те, що раджу, по-моєму, заслуговує уваги.
Городище Берестове стояло на путі, що вела із Волина в Улицьку та Тиверську землі і тут, у Берестовім, розходилася. Одна вела на Черн, друга — на Полуденний Буг, у стольний город уличів. Рух обрів за Збручем підказув в Данкові: не всі вони повернуть коней на полудень, супроти піших і кінних тисяч уличів, яким князь повелів стати по Дністру і не пустити супостата за Дністер. Значна частина аварських турм спрямує коней в ніким не прикриту землю Уличів. А то пагубне діло. Одне, уличі, довідавшись про те, можуть покинути князя Радима й піти на захист своїх кревних, а друге, обри, коли не спинити їх тут, нароблять великого переполоху в землі Трояновій, можуть взагалі похитнути її силу. Полуденний Буг — друга велика після Дністра слов’янська ріка. Дати перейти її — багато втратити. Тож і поклав собі: не пустити обрів далі роздоріжжя при Берестовому й ріки Ушини, що підпирає його з заходу. Погромити їх тут, може, й не погромить, а зупинити мусить.
Усе робив, як водиться: залишив обабіч путі приховані сотні, по дальніх околіях — послухів, при них — гінців, котрі за будь-яких обставин зможуть пробитися до воєводи й оповістити його, де обри, скільки обрів, куди простують, при потребі — повернутися назад і дати послухам нове повеління воєводи. А обернулося з якогось дива так, що обри об’явилися перед Берестовим таки несподівано. Спершу вигулькнуло з лісу кілька їх. Погарцювали перед вижатим уже полем берестовських поселян і, не запримітивши, видно, чогось непевного, знову повернулися до лісу.
— Перекажіть усім нашим, що стоять по один і другий бік путі, — повелів Данко, — най не поспішають являти себе обрам, аж поки не впевняться, що всі вони виїхали з лісу і ув’язнули в січу з оборонцями городища. Лиш по тому, як ув’язнуть, мають вийти і вломитися в аварські лави всією своєю силою.
Городище як городище, яка з нього твердь? А все ж Данко зважився стати за стінами Берестового і захищатися з-за стін. Хай подумають аж надто певні себе обри, що то збезумілі в безвиході своїй городищани посміли противитися такій силі, як аварська, і кинуться на зухвальців без всякої застороги. Видимість легкого погрому городищан засліпить їм баньки, а на засліплених легше буде накинути тенета.
З усіх княжичів Данко найвідчайдушніший. Те неабияк тішить князя Радима, певен, такого можна посилати у вогонь чи в воду і не сумніватися, що повернеться й скаже: «Я не зміг вволити твою волю». А проте князь не завжди й зважується відпускати від себе Данка: середульший брат не лише буває відчайдушним, а й зухвалим надміру. Не раз траплялося вже: дай лиш волю, накоїть такого, що й ну.
Зараз не ті часи, щоб наглядати чи осмикувати брата. Коли бути щирим, саме такі, як Данко, й потрібні на боролищах. Он як поривався князь думкою і в один, і в другий, і в третій кінець, коли принесли вість про вторгнення обрів у Тиверську землю через Збруч, а зупинив свій вибір таки на Данкові. Тут, у заступі між Дністром та горами, такі, як він, теж потрібні, одначе там чи не найпотрібніші.
А що ж Данко? Радіє з того, що вийшов з-під братової опіки чи вперше відчув, яка то нелегка ноша — бути в одвіті за все і всіх і споважнів, став стриманішим? Несхоже щось, аби радів, як не помітно за ним і видимої статечності. Стоїть на заборолі високий і дужий, знай зирить у той бік, де мають об’явитися обри, або ж обертається й повеліває комусь із отроків. Повеліває й знову прикладає руку до брів, приглядається до лісу обабіч торованої путі.
— А глянь, воєводо, — вдається до нього котрийсь із мужів — либонь, обри.
Данко рвійно обертається в той бік, куди показували йому, й прикипає очима до рухливих громадиськ на синім плесі ріки. Так і є. Обри пройшли лісом до Ушини, змайстрували там плоти й пливуть, гнані її течією, під самісінькі стіни Берестового. Як же вони розминулися з нашою засадою? Сотенні навмисне пропустили їх, аби не виказати себе? Молодці, коли так. Присяйбіг,
