Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
«А кривавиці ні кінця ні краю, — розглядається Данко. — Чи то ж і до ночі так буде?»
— Тиверці! — голосно промовив до тих, що були найближче. — Чи довго ще воловодитимемося з цими забродами? Нагостріть розум і серця свої зверхністю, борше беріть у мечі супостатів! В мечі і сулиці!
Клич той не всі розчули, зате буєсть ратну тих, що йшли з привідцею і потіснили обрів там, де йшли, загледів багато хто. Серед тих багатьох відшукалися й такі, у кому буєсть побратимів збудила певність, а вже певність — і пісню. Злетівши з одних уст, вона одразу ж була підхоплена іншими й доволі швидко заволоділа помислами і серцями всіх. Стиналися й співали, чули в собі молодече завзяття, якусь безоглядну відвагу та рішучість і знову співали.
Земле наша, земле,
Буйним цвітом обрана,
Чом ти для нас, земле,
Мов сердечна рана?
Кличем кревних кличеш,
Як безліття гряне,
Сонцем в небі сяєш,
Як на добро стане.
Як на добро стане,
Воздаєш медами,
Земле наша, земле,
Благодаті мамо.
Ти одна на світі,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля.
Підхоплена по один бік боролища, пісня ця порівняно швидко й невимушено перекинулася в інший бік, звідти — ще в інший і стала тією відчутно високою і дужою хвилею, котра, накочуючись, підхопила всі інші, перевалила врешті через край і вихлюпнулася на обрів всепоглинаючою лавою. Їхній щільно збитий досі тлум, ті рештки котрі, хоча й танули, все ж трималися круговою порукою і заступали себе, перестали бути з’єднаною силою. Їх затопила тиверська кінна сила, а вже як затопила, не знала втоми, як і пощади. Бадьорила себе піснею і стинала супостатів своїх всюдисущими мечами, викидала з сідел сулицями, топтала кіньми, доки не витнула та не витоптала до решти.
Переято в аварів змогу, переято й славу, та не почували себе тиверці аж надто втішеними. Розтратили й свою силу, зборола втома? Ано, таки розтратили і втомилися, а ще відчули по січі: супостат у них мужній і дужий, коли й далі губитимуть отак свою силу у січі з ним, ненадовго стане її. Єдиний серед усіх, хто не занепав духом і не почувався розтраченим на силі, був воєвода Данко. Гнав Гнідого в один кінець боролища, гнав і в другий, тому повелівав правитися до городища й кликати люд збирати по полю потятих, тому — подбати про язвлених, ще іншим не забував нагадати: коні, що лишилися без господарів, також мають бути підібрані, як і мечі, сулиці, щити. Бо певен був: се тільки цвіт, ягідки попереду. То малодухи можуть нишкнути, видячи, чим завершилась січа, йому не випадає. Будуть мечі та коні, буде й зверхність. Ано. Сьогодні ж збере всіх, кого можна зібрати в Берестовому, й поставить на місце тих, що впали на боролищі, завтра пошле мужів по весях — і знов набере собі воїв. Чи вперше так? Люд на Тивері знайдеться, і вірі, що таки візьмуть над обрами гору, не дасть погаснути.
XVI
Князь Радим продовжував утримувати заступ між Дністром і горами. Обри не раз пробували вторгнутись через нього в Тиверську землю і за кожним разом змушені були відходити. Зрештою увірували, мабуть, що то марна справа, і вгомонилися. Чи надовго — не відає. Одне знає: стояти мусить до останнього. Бо що буде з пішою раттю, коли зніме із заступу, і що буде з Тиверською землею коли відчинить ці ворота? Рать посічуть, настигаючи в путі, кінні обри, а Тивер тоді вже не утримає за собою. Он який простір матимуть Дандалові турми і яку змогу пошматувати його землю, а вже пошматовану поглинути. Ні, ні, стояти мусить. Як не сутужно Данкові і тим, хто вийшов на Дністер і стримує обрів по Дністру, з полуночі, не все уже втрачено. Одне, Тивер опирається на надійний заступ між Дністром і горами, на острог Дикушу (коли що, хай попробують обри взяти князя в Дикуші, котру годуватимуть неабиякі запаси збіжжя та тварі, а поїтиме ріка), друге, має ще один заступ від обрів з полуночі, що його воздвиг воєвода Добролик, — від тої ж Дикущі і далі на схід по Дністру. А ще ж є надія, що прийде сподівана поміч з-за Росі, від древлян, втікичів, як і від уличів. Світозар подався ж за нею, він не з тих, що пускають слово на вітер. Не було б тільки запізно. Данкові он як нелегко стримувати обрів на Ушині. Метається з одного кінця Тиверської землі в інший, а заступити собою всю землю не годен, надто мало воїв має під рукою. Тра було б пособити йому, а ким і чим? Від себе не може послати поміч. Єдине, до чого вдається, шле нарочитих у Черн, братові Велемудру повеліває, сусідів просить: «Зберіться з силою і пособіть воєводі Данку. Коли він не вистоїть на полуночних обводах Тивері, не лише мені, вам теж несолодко буде».
Гінці повідомляють: Велемудр і Добролик ні вдень, ні вночі не мають супокою. Збирають усіх, кого ще можна зібрати по тиверських весях, і обсаджують ними полуденний берег Дністра. Та чи зможуть вони обсадити його весь і чи то такий уже надійний заступ — піше ополчення?
Чого вони вчепилися за Тивер, ті обри? Дулібію — і ту облишили в спокої, послали тьму на Волин — і тим обмежилися. А на Тивер усі інші турми пруть. Бояться, що тиверці вдарять у спину, коли підуть далі — на древлян, у Заросся? Ано, таки бояться. Чому ж зароські племена зволікають, коли так? Довідалися, що немає князя-привідці, і не бажають іти на поміч, свою землю сторожать? То ж погибель і для Тивері, і для всієї содружності. У обрів он скільки турм, поодинці вони здолають нас, тим більше коли услід за дулібами Тивер перестане бути силою, що погрожує їм.
Не раз ловив себе на мислі князь Радим: останні дні тим і живе він,
