Українська література » Сучасна проза » Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

Читаємо онлайн Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун
Аня спочатку викладала в одній з уманських шкіл, однак зарплати не вистачало на трьох. Довелося принизливо випрошувати торгове місце на ринку, йдучи під крило місцевих «човників». Придивившись до підприємців, вирішила і собі відкрити бізнес — ательє з пошиття жіночого одягу. Гарячково запасалася лекалами, видивлялася гарні модні фасони. Залишила викладання, весь час проводячи за шитвом. Справа пішла, з’явилися кошти. Однак податкові інспектори виставили свої умови, які нічим не відрізнялися від рекету. Так дійшла черга до останнього з усіх можливих варіантів — піти по світах на заробітки.

Коли жінка замовкла, Сильвіо провів рукою по своєму негустому посивілому волоссю, ніби прокидаючись, і сказав:

— Ти права, мені нема чого нарікати на долю. А тобі я допоможу. Ось, візьми.

Він поклав перед Анею новенький мобільний телефон. Вона спочатку відмовилася від подарунка, а потім взяла. Мовляв, тільки заради дітей. Дідок виявився задушевний. Головне тепер — не перегравати, тиснучи на його почуття. Під час шопінгу її сивочолий супутник оплатив усі витрати.

Невдовзі Сильвіо знову запропонував свою допомогу, але Аня натякнула йому, що пересилати речі їй невигідно, кращий спосіб — готівка. Останнім часом розмовляти зі своїм хазяїном молодій покоївці було набагато простіше — адже насправді це вона була його повелителькою. Принаймні він завжди повторював ці слова, коли вони залишались удвох.

III

Якщо у кишені Сильвіо грошей меншало, то в Аниних дітей та її матері їх більшало. У банк за грошовими переказами з Італії Шура Курилець ходила регулярно, наче по соціальну допомогу. Насправді це так і було. За інших обставин діти мали б отримувати кошти від рідного батька, однак Аня відмовилася від аліментів. Натомість вона отримала після розлучення новий двоповерховий будинок, що його звів своїми силами її чоловік, не відаючи, який крутий поворот може статися в подружніх стосунках.

Власне, Валерій поплатився за свою довірливість, як це буває з мільйонами інших чоловіків, яких звабила краса їхніх невірних дружин. Аня вискочила заміж навмання, дуже молодою. Коли народилися близнята і вона трохи оговталася, то розгледіла, що її Легкоступ — справжній телепень, хоча й непоганий на вроду. Але молоду жінку вабили чоловіки іншого штибу — нехай не такі статурні, зате досвідченіші в коханні, хитрі і здатні побудувати далекоглядну інтригу. Анин однокурсник Григорій Фішман був саме з таких. Її заміжжя він сприйняв із подивом: здоровані, в яких біцепсів було більше, ніж глею в голові, йому не подобались, а Аню він мав за розважливу дівчину. Якогось дня вони випадково зустрілися в універсамі, а потім — у неї в новому будинку. Валерій вистежив їх під час перелюбу просто в родинному гнізді і мало не вбив суперника. Розлучення принесло колишньому чоловіку самі втрати: він залишився без дітей, житла і останніх коштів, які вклав у будівництво. Але Аня ні про що не шкодувала.

Згадуючи перипетії кількарічної давнини, Шура подумала, що, попри все, дочка ніколи не робила справді непоправних дурниць. Більше того, матері імпонувало, що навіть із найгіршої ситуації її дівчинка виходила сухою з води, отримуючи при цьому законні дивіденди. Певно, до цього її змалку привчила древня професія батьків — обоє були працівниками торгівлі. Водночас Аня завжди чинила так, як хотіла, і мало кого слухала, тож бути разом із нею означало цілковито підкоритись її волі. Якщо раніше мати намагалася вставити своє заперечне слово, то віднедавна стала спільницею дочки, і були вони, як нитка з голкою. Шура могла вплинути лише на якісь деталі в заздалегідь розробленому плані. Тим делікатнішою ставала ця робота. Утім в них уже котрий місяць голова йшла обертом, тому що впоратися з екстравагантним стариганем можна було тільки завдяки виснажливим оригінальним рішенням. Жінки намагалися, не відлякуючи, зробити для цього синьйора звичайною справою відправляння всіх його вільних коштів до Умані. Щоправда, рано чи пізно чоловік міг зажадати від Ані більш серйозних кроків, аніж їхні спільні походеньки по ресторанах. Як подовжити цю непевну паузу в стосунках і не впустити грошовитого покровителя? Добряче поміркувати над відповідною тактикою було доручено Шурі.

Курилець підійшла до старого трюмо, пригладила хвилясті пишні чорні кучері, швидко і не дуже дбайливо підмалювала губи. Сьогодні вона планувала відвідати юриста і будь-що дізнатися в нього про шлюбні стосунки в Італії. Можливо, вона це робить навмання, але колись дідок почне говорити з Анею про спільне проживання, хіба ні? Шура у свої п’ятдесят із лишком років знала життя.

Повернулася додому в глибокій задумі. Перевірила, чи всі замки на місці: все-таки господарювати жінці самій в такому великому будинку непросто. Зайшла в дім, сіла за столом у кухні. Якось недобре складалися справи. Виявилося, що Аню як нелегальну заробітчанку дійсно будь-якої хвилини можуть депортувати до України. Рятує ситуацію лише те, що місцева влада закриває на це очі. У разі шлюбу з італійцем депортація іноземки стає неможливою. Навіть якщо припустити, що Аня погодиться вийти за свого покровителя, все одно виникала заковика. Там, перш ніж узяти шлюб, майбутні чоловік і дружина зобов’язані повідомити про свій намір, розмістивши оголошення в газеті. Можна собі уявити реакцію цього скаженого Діно… А ставати утриманкою стариганя Сильвіо Аня не мала наміру. Що ж робити?

Задзвонив телефон.

— Мамо, Сильвіо хоче, щоб я залишила готель і найнялася до нього в економки. Каже, будеш доглядати господарство, поки не помру. Мовляв, озолотить мене, тільки б не йшла від нього.

— А ти?

— Дуже мені треба сидіти коло діда аж до його скону. Діно і так загризає. Я відразу ж відмовила Сильвіо.

— А що він?

— Мовчить. Переживає.

Шура зрозуміла, що настав час їй сказати своє слово.

— А одружитися не пропонував?

— Ні. Та я за нього не піду. Хочеш, сама виходь за нього.

Шура розсміялася.

— Та він мене не візьме. Я стара. Утім треба спершу на нього подивитися. А взагалі тобі треба тікати з тієї Італії.

— Ото ж бо й воно. Я теж так думаю. Треба шукати чогось кращого. Але дід тримається за мене дуже міцно. Хоче поїхати разом зі мною до України, відвідати Київ, познайомитися з тобою та дітьми.

— Господи! І коли це буде?

— Через два місяці. Я до того часу переконаю його, що ти для нього будеш кращою сиділкою, ніж я, але за умови, що він одружиться з тобою.

Від такого карколомного повороту подій в Шури сперло дух, але вона швидко опанувала себе:

— Вибач, я теж не полізу в зашморг. Мені треба ще самій подивитися на того Сильвіо.

— Подивишся. Готуйся до прийому гостя.

Маєш мороку.

Відгуки про книгу Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: