Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

знання італійської та педагогічний диплом претендентки — і того ж дня вручила їй пилосос із ганчіркою. Випробування пройшло успішно, хоча такого навантаження Аня не очікувала — увечері піт просто котився з неї. Складалося враження, що у цьому готелі була не одна, а кілька вакансій, які Джина вирішила перекрити одним махом, користуючись послужливістю новенької. Ще була можливість дати зворотний хід — і звернутися до консульства в Неаполі, аби встигнути на свій туристський автобус. Але Аня уявила собі, чого це коштуватиме її родині, — другого резерву на горищі вже не було, — і залишилася працювати покоївкою в цьому готелі. Тут само їй запропонували помешкання — маленьку кімнатку.

Майже всі жінки, потрапивши на чужину, втрачають душевну рівновагу. Дехто починає надміру палити, а часом і заглядати у пляшку. Аня на привезені з дому гроші щодня купувала собі легке пиво. Чекати першої платні залишалося зовсім мало, а їй уже остогиднули і ця робота, і спека, і вимушена покірливість. Принижень та образ українка прощати не вміла і важко мирилася з тим, що їй не дозволяли відлучатися з готелю. Хоч і вільна, але на прив’язі.

Від пива паморочилося в голові і по тілу розповзалася важкувата млявість. Це дозволило трохи розслабитись. Уже минувся біль у руках. Про вишуканий манікюр доведеться забути. Та грець з ним. Вона вже обмізкувала, як розпорядитися зарплатнею. Насамперед двісті євро відішле додому, на решту житиме. Якщо трапиться така нагода, придбає дешевенький мобільник. Ох, Боже мій! Певно, ця самотність і відсутність спілкування колись зроблять її німою й тупою.

Заверещали гальма. Жінка не полінувалась і визирнула у вікно. Чепурний зеленкуватий «Фіат» по-хазяйськи зупинився посеред паркувального майданчика. «Хтось із своїх», — подумала Аня.

Назустріч прибулому притьмом побігла Джина.

— Синьйоре Сильвіо, нарешті!

Маленький похмурий чоловічок у картатій сорочці першим увійшов до вестибюля. У нього був вигляд людини, яка розпоряджається тут усім на свій розсуд. Вочевидь це був власник готелю. Його прибуття з Бразилії чекали з дня на день. Казали, що він їздив туди робити операцію.

Обідньої пори Аню покликали до старшої покоївки по зарплатню. На конторку поклали сто євро. Новенька аж підскочила.

— Ми так не домовлялися!

На її крик зі свого офісу вийшов хазяїн.

— Ця синьйора працює у нас усього тиждень. Через недбалість їй зменшено зарплатню, — сказала Джина.

Часто-густо заробітчанам не платять обумовлену суму. Розрахунок простий: прислуга без документів нікому не поскаржиться. Але новенька не знала про такий звичай. Її щире обурення вразило Сильвіо. Анине знання мови відкрило йому деякі обставини, які Джина хотіла б приховати. Він зажадав пояснень.

— Чому на деяких номерах цілими днями висить табличка «Не турбувати»?

Зрештою, хазяїн звернувся по свідчення до інших працівниць.

— Ми хотіли покепкувати над новенькою, — призналася темношкіра Анжеліна.

Інцидент було вичерпано, зарплату Ані — відновлено в обумовленому розмірі, а Джину — тимчасово усунуто від займаної посади.

Сеньйор Конті запросив нову покоївку до свого офісу.

— Я мушу попросити у вас вибачення, — зітхнув він, всідаючись у крісло й запалюючи сигарету.

— Не варто, це ж не у ваших звичаях.

Аня крутнулась на підборах і збиралася з власної ініціативи припинити розмову.

«Ти ба яка!» — відмітив подумки Сильвіо.

Він підвівся і провів молоду синьйору до виходу. В його погляді було щось співчутливе. Здавалося, хазяїн і справді був прикро вражений цим випадком. Аня хоч-не-хоч зустрілася з ним поглядом.

— Зачекайте-но! — зупинив він її на порозі. — Ви вже встигли побувати на Везувії? Я відчуваю себе винним перед вами. Якщо ви не проти, я підвезу вас туди, на оглядовий майданчик.

«Чому б і ні? Нехай усі бачать мене поруч із Сильвіо. Мабуть, тоді будуть обережнішими».

Зеленкуватий «Фіат» розвернувся і помчав до траси.

Власне, Аня могла і сама дістатися туди, якби хотіла. Для цього потрібно було сісти на поїзд і прямувати до станції «Ерколано-Скаві», а потім скористатися автобусом «Транспорті Везувіано». А далі все одно довелося б досить довго йти пішки на кілометровій висоті над рівнем моря. Це називалося «сходженням на Великий Конус».

Мовчазний Сильвіо дибав неквапно, що було цілком зрозуміло для чоловіка такого віку — йому було вже, мабуть, шістдесят з гаком. Нарешті перед подорожуючими відкрився величезний кратер, завбільшки з київський Майдан Незалежності. Гірські схили чорніли під скам’янілою лавою. Далі відкривався вид на Неаполітанську затоку.

— Везувій — древній, але діючий вулкан. Час від часу його жерло закорковується, — зазначив чоловік, підтримуючи молоду жінку за лікоть. — А потім вибухає, викидаючи велику кількість лави, попелу, піску і газів.

Його молода супутниця завмерла, уявивши собі цю картину.

Анин гнів минувся. Коли вони із Сильвіо сідали у «Фіат», щоб повертатися назад, вона з жалем подивилася на свої натерті під час сходження ноги й раптом усвідомила, що в цей літній сезон не має ані зручного взуття, ані легкого одягу. Не захопила із собою в Італію навіть сонцезахисних окулярів і головного убору, щоб уберегтися від теплового удару. Наступну сторінку свого життя потрібно було розпочинати з нового та повного обладунку.

II

Сильвіо з’явився наприкінці наступного тижня. На ньому був світлий костюм з яскравою краваткою, на руці виблискувала золота каблучка. Він привітався з Анею, як зі старою знайомою, і запитав, не звертаючи уваги на докірливий погляд Джини:

— Вам сподобалася наша подорож до Везувію? Я запрошую вас на екскурсію до Риму. Там придбаємо подарунки для вашої малечі.

У дорогу вирушили надвечір, коли з моря повіяв свіжий вітерець. Він приглушив і без того ледь відчутний коктейль запахів квітучих апельсинових дерев і жасмину. Подорож трапилась, як то мовиться, під настрій. Інколи для щастя достатньо буває гарної погоди. Видався саме такий день. Жінку охопило почуття душевного піднесення, коли все складається чудово, будь-яка робота йде до рук, а поставленої мети можна досягти на одному диханні. Молода покоївка приваблює цього старого казанову — то нехай! Він ще не знає, з ким має справу. Ані пригадалася старовинна циганська пісня: «Любиш…губиш — все одно.» Італійська пристрасть, циганський шарм, потім легкий смуток за Парижем…

Кажуть, Рим виглядає більш провінційним, аніж Діжон або Ам’єн. Насправді Аню тягнуло до сусідньої Франції, де було більше можливостей. Про вигоди життя в цій країні досить красномовно розповідав їй колишній однокурсник Григорій Фішман. Навряд чи молодик мав чіткий план, однак Аня уподобала саму ідею. Тим паче що десь у Парижі можна було б спробувати відшукати сліди прадіда, полковника царської армії, який у вісімнадцятому році емігрував за кордон. Щоправда, для цього потрібно було спершу навідатися