Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

У Києві Аня збиралась оформити деякі документи, зокрема медичне свідоцтво. Утім вона достеменно не знала, чи достатньо всіх тих довідок, які почала збирати ще півроку тому й про існування яких дізнавалася вперше. Як виявилося, потрібна була довідка про право на шлюб, видана посольством і завірена нотаріально. На Аниному свідоцтві про народження вже стояла іноземна печатка. Від усіх цих клопотів і без того паморочилось у голові, а тут ще примхи навіженого Конті. Єдине, що так-сяк допомагало, — це його незрівнянна довірливість. Діда можна було обманювати нескінченно. Він був створений для того, щоб його водили за носа.

Італієць навіть викликав співчуття. Стоячи біля вікна, він з висоти п’ятого поверху подовгу спостерігав за потоком машин, що линув проспектом, і про щось думав. Ясна річ, Анині походи «заради дітей» до посольства, нібито до італійського, збивали його з пантелику. Дідусь і зараз не був проти удочерити Анжелу і Каміллу. Він хотів вірити белла донні. Тим паче що вона була такою ніжною з ним, усміхалась і зверталася до нього лагідно, наче до хворого. Але вже на другий день, після того, як Аня прогнала його в іншу кімнату, Сильвіо перейнявся образою і почав пирхати, спалахуючи, як вогонь. Конті не відчував свого віку поряд з белла донною. Це була небезпечна гра, але на всяк випадок він скрізь носив із собою медичні препарати. Надвечір другого дня вони помирились і навіть пішли в ресторан. Та дарма італієць сподівався на краще ставлення до себе — його знову відправили спати на тітчин диван. Наступного дня по обіді Конті планував відлетіти до Риму.

Аня перемогла. Таки протрималась! Уранці забрала з посольства вже готові документи, сховала їх у надійному місці. Тепер кілька бутербродів, пляшка мінеральної води — і гайда в аеропорт. В останню хвилину зателефонувала тітці Вірі: «Повертайтеся додому. Проведу Сильвіо — і нарешті поговоримо. У холодильнику беріть усе, італійцеві воно вже не потрібно. До зустрічі».

Автобуса чекали довго, і пасажир спізнювався на свій рейс.

— Ук-ра-ї-на! — прошепотів собі під ніс італієць.

У Ані все ще був гарний настрій. Але півгодинне очікування теж вивело її з рівноваги.

— Реєстрація пасажирів закінчується! — гарячкував Сильвіо.

Сподіваючись усе-таки затримати літак, вони прибули за п’ять хвилин до вильоту. Однак на жодному терміналі не було оголошення про цей рейс. Розпашілий від хвилювання Конті розгорнув документи і трусив ними під носом у диспетчера.

— Заспокойтеся! Рейс до Риму відбудеться завтра.

— Свята Магдалино! Та ось же мій квиток!

— У ньому зазначено завтрашню дату.

Обличчя італійця витягнулось. Отакої! Він сам винний, що так трапилось. Аня відвела свого крикуна у кафе, посадила за столик, замовила пива. З цим старим доводилося няньчитися, як з малою дитиною. Зрештою, їй це набридло. Затримка з відправкою Сильвіо погіршила ситуацію. Тепер доведеться розкривати перед ним свої карти. Вона глянула на спохмурнілого Конті і сказала:

— Ми сьогодні повернемося до Києва, а завтра вранці приїдемо сюди знову. Ти чекатимеш свого рейсу в готелі, що при аеропорту. Сядеш у літак самостійно.

— А ти?

— У мене ще є справи.

— Які? Минуло три дні, а дітей ти не бачила. Бозна-чого бігаєш у посольство, ховаєшся від мене.

Аня опустила очі:

— Я не зобов’язана перед тобою звітуватись.

Обурений італієць показав жестом, що йому забракло слів, і відправив у найближчий трояндовий кущ порожню пляшку від пива.

До них підійшов міліціонер і сказав, звертаючись до італійця:

— Пред’явіть ваші документи. Пройдемо разом зі мною.

Аня на мить заплющила очі. Розпочинався найгірший із можливих сценаріїв.

— Чого хоче від мене цей карабінер?! — обурювався сп’янілий від пива і ліків Сильвіо.

Він тицяв міліціонеру якесь посвідчення ветерана, видане йому особисто президентом Італійської Республіки, і горланив на весь аеропорт про свої чесноти та безпорядки в цій поганій країні. Тільки завдяки Аниним умовлянням старого не затримали у відділку і відпустили їй на поруки.

Віра Курилець поралася у себе вдома біля холодильника, ласуючи бутербродом, який залишився від гостей. Раптом вона перестала жувати: її погляд упав на розкішну валізу в кутку передпокою. Тітка зрозуміла: щось трапилося. Цієї хвилини розчинилися двері — на порозі стояла Аня зі своїм старим.

— Це ви? — здивувалася хазяйка і, тямуще кивнувши на дорогу валізу в кутку, уточнила: — До Парижа?

У тьмяних очах італійця промайнула блискавиця. Його молода подруга притиснула до сонячного сплетіння руки і благально глянула на Віру Іванівну, нічого не пояснюючи. Тітку виселили ще на один день.

У Сильвіо було передчуття, що вже ніколи не побачиться зі своєю белла донною.

— Говорити з тобою — все одно, що вмовляти кобру, — сказав він.

— Не треба поводитися зі мною, наче з якоюсь річчю.

Аня зачинилася в іншій кімнаті.

— А я? Що буде зі мною?

— У тебе своє життя, у мене — своє. Я вільна людина, — сказала вона з-за дверей і лише почула, як нібито невеликий предмет випав з вікна сусідньої кімнати назовні.

Знизу, із двору, хтось гукнув:

— Стережіться, з п’ятого поверху кидають пляшки! Зараз викличемо міліцію.

«Певно, це справа рук Сильвіо», — подумала Аня і рішуче розчинила двері до передпокою.

— Ти хочеш потрапити до української божевільні? — грізно насунулась на бешкетника — і остовпіла.

Синьйор Конті сидів на підлозі, спираючись об стіну біля вікна. Права рука старого лежала на серці. Очі були заплющені.

«Швидка» приїхала за п’ять хвилин. Медики вгледіли серед безладу на столі імпортні препарати — і відразу зрозуміли стан хворого. Трохи здивувались: «Іноземець?» Аня без зайвих слів подякувала лікарю і тицьнула йому в руку чималу купюру.

По всій кімнаті валялись порожні ампули, стояв запах ліків. Синьйор Конті лежав на дивані, ледве дихаючи. Серпневий вітерець куйовдив його чуприну. Аня злякалася, що італієць помре, не дочекавшись свого рейсу.

Вона збагнула, що найліпшим зціленням для нього стане правда — підозра та ревнощі зробили свою справу, і гірше вже не буде.

Пізно вночі у квартирі тихо ввімкнули музику. Це була улюблена касета Сильвіо. Анна Легкоступ подумки прощалась з Італією і цим недоладним чоловічком, який у скрутну хвилину став для неї добрим янголом. Тепер потрібно усунути його зі свого шляху, щоб іти далі. Це було невдячно з її боку і жорстоко щодо нього.

Чоловік розплющив очі. Поряд стояла вона.

— Моя белла донна, — прошепотів він.

Її вразив спокійний і навіть очужілий погляд італійця. Здавалось, тут було присутнє тільки його тіло. Він дивився сумно і безпорадно.

— Так, я лечу до Парижа. Рейс о десятій ранку. А твій літак увечері.

Аня присіла біля