Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

— Не розумію, навіщо нам ця мадам Раша, — неприязно сказав хлопець і на підтвердження своєї відрази до мачухи вибив другу поперечину.

— Що ти робиш? Тато буде сваритися, — смикнув його за холошу Поль.

— То нехай!

Брат навмисне розгойдувався, здавалося б, до самих небес, не шкодуючи сил. Раптом скрикнув:

— О-ля-ля! Я, здається, знаю, навіщо. Мадам Раша дасть гроші на інтернет.

Поль принишк, притулившись кучерявою головою до стовбура сусіднього дерева. Ніби приховуючи якийсь сумнів, хлопець сказав:

— А знаєш, що ми зараз зробимо? Увімкнемо комп’ютер, поки вони там вечеряють.

Близнюки вже не вперше потай переглядали заборонені інтернет-сторінки. Едмон ще не вирішив, у який спосіб відучити синів від цієї поганої звички. Музичні — ще так-сяк, а от порно-сайти — це було вже занадто. Утім і сам Едмон не раз грішив тим, що відвідував сумнівні портали і навіть захопився віртуальним казино. Щоправда, цей азартний бізнес повинен був зосереджуватися тільки у спеціально відведених зонах. Але обмежити віртуального спрута виявилося справою неможливою. Мільйони домашніх та офісних комп’ютерів втягнулися в орбіту різноманітних ігрових систем. Католицький кантон, здавалось, охопила ейфорія нової релігії — цілі сім’ї скочувались у бездонну боргову яму. Дякуючи матері, останні програші Едмона поки не позначилися на родинних статках. Ігроманом він себе не вважав, але спокуса легкого заробітку знову і знову приваблювала Фужерона. Тільки з’ява Анни на деякий час зменшила це тяжіння.

Поль спритно вийшов на потрібний портал, а Даніель тим часом витягнув зі схованки пляшку з коньяком і пригостив брата. Хлопці занурилися в катакомби великого сексу з пристрастю неофітів.

— Ти мав справу з Наталі? — збуджено запитав Даніель, маючи на увазі їхню спільну шкільну подругу.

— Ну так…

— Досить уже між цицьками морквину тицяти.

— А тобі що? Хіба свої цицьки підставляти?

Поль, якщо хотів, міг дати братові відкоша.

— А наша Раша, до речі, зовсім нічогенька, порівняно з цими тьолками, — не міг заспокоїтися Даніель.

— Таке кажеш. Вона дружина нашого тата.

— Тю! А знайшов він її як? Через сайт знайомств. Вона справжнісінька повія.

Тієї ж хвилини хлопчаки здригнулися від крику, що відразу ж перейшов у зловісний шепіт. Посеред кімнати стояла мачуха, яка почула останні слова, сказані Даніелем. Дарма, що минуло лише два місяці, відтоді як Анна вивчала французьку. Цього було досить, аби зрозуміти діалог сп’янілих пацанів. Жінка ледве стрималася, щоб не дати їм ляпасів. Усе ж таки чужі діти.

Поль підскочив із місця. Його брат, навпаки, навіть не ворухнувся і втупився у мадам Раша своїми нахабними сірими очицями так, ніби цієї миті побачив її перед собою зовсім роздягнутою. Даніель не промовив і слова, проте від його погляду в жінки всередині все перевернулося.

Молодий Фужерон виявився тварюкою, але за його плечима була Франція. А його мачуха при всіх чеснотах не мала подібного захисту. Власна батьківщина, позбавлена будь-якого значення в її очах, ніяк не могла розрядити цю ситуацію, тим паче в розумінні цих підлітків. І це образило жінку найболючіше. Остання мить стала вирішальною: своїх дівчаток у сім’ю Фужеронів Анна Легкоступ ніколи не допустить. Едмон примусив хлопців вибачитися перед дружиною, але рішення оселити своїх дітей окремо вона не змінила.

Минулися часи, коли в саду оглушливо сюрчали цикади. Жовтий килим припушив землю під фруктовими деревами. На їхньому тлі вигідно вирізнялися стійкі до морозу дуби і в’язи, які прикрашали подвір’я Едмона. Сам господар з часом втратив галантність, якою попервах завоював серце своєї української подруги, і тепер цілими днями просиджував перед монітором.

Обіднє меню Фужеронів стало біднішим. Анна розтринькала привезені з собою гроші, а пенсії чоловіка вочевидь на всіх не вистачало. Щоденні витрати на старшокласників вимагали від батьків додаткових зусиль. Порожнеча, яка утворилася навколо жінки, мала якийсь подвійний зміст: ніби й домашніх турбот вистачало, та час від часу хтось натякав, що без Ані тут би обійшлись. Якось під час родинної вечері їй порадили влаштуватися на роботу. Найпростіше було б знайти місце на тутешній кондитерській фабриці із зарплатнею в сімсот євро на місяць. Але мачуха й чути про це не хотіла. Вона мріяла викладати в школі.

Урядовий телефон мовчав другий тиждень, і через це Ален Рекар, радник прем’єр-міністра, останніми днями втратив спокій. Півроку тому пройшли спочатку президентські, потім парламентські вибори, а сподівання мсьє Рекара отримати нову посаду так і не виправдалися. Банківські кола, до яких він належав, мали неабиякий вплив на переміщення на владному олімпі. Але особисто Алену нічого не світило, і в тому полягав основний розпач цього сорокарічного чорнявого чоловіка з приємною зовнішністю.

Власне, всьому причиною став непростий перебіг президентських виборів. Замість очікуваного кандидата-соціаліста у другий тур президентських перегонів вийшов лідер ультраправої партії. У результаті, практично всі ліві підтримали чинного президента як «менше зло». Це була не найкраща ситуація для політика з правоцентристськими переконаннями, який сім років керував державою. Ален думав про це з прикрістю. Як банкір-прагматик, він розраховував на дальший поступ реформ. Проте саме вони через свою непопулярність стали причиною найнижчої явки виборців впродовж останніх десятиліть.

Рекар розумів логіку вчинків президента. Відчуваючи невпевненість перед парламентськими виборами, що наближалися, батько реформ створив партію на свою підтримку. Це дало очікуваний результат — правоцентристська фракція отримала найбільшу кількість місць у вищому законодавчому органі. Але тактичний союз загрозливо затріщав, коли дійшла черга до вирішення стратегічних завдань.

Після виборів для політиків настав час взаємних поступок і домовленостей, і це була річ звична. Малозрозумілі кульбіти розпочалися, коли справа дійшла до кадрових питань. Задля зміцнення нової партії президент був змушений віддати деякі міністерські посади людям з числа колишніх соціалістів. Перипетії навколо призначень в уряді й досі смакувала преса. Утім і самому Алену дещо було в них незрозумілим. Скажімо, міністром став маловідомий фінансовий аналітик, який досі керував Національним бюро економічних досліджень.

Проте ще зовсім недавно цей міністерський портфель обіцяли йому, Алену Рекару. То як тепер має почувати себе людина, яка вклала у президентську, а потім і парламентську кампанію кілька мільйонів євро? Утім чинити в інший спосіб не личило. Близькі стосунки між президентом і тестем, який тривалий час був шефом столичної поліції, диктували саме таку поведінку. Як-не-як, завдяки зв’язкам паризького префекта його зять очолив один із найбільших банків Франції.

Ален надягнув світлий елегантний плащ і вже зачиняв двері, коли в кабінеті пролунав телефонний дзвінок. Це був помічник прем’єр-міністра Лагранж. Окрім суто ділових стосунків чоловіків об’єднували інтереси: непостійний — до гри