Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун
– І ще трохи кориці, лимонної цедри, цукру… — договорила вона навіщось.
— А полуниця тут до чого? — запитав чоловік, помітивши у келиху, крім кружальця лимону, ще й простромлене соломинкою яскраво-червоне достигле сердечко. — Угу! Второпав. Усі жалюзі закриті? Тепер потанцюємо?
Анин кавалер так само, як вона, тепер стояв перед нею у чому мати народила. Потім пара випробовувала на дотик різницю між полуницею і ще дечим, від чого жінки також бувають у захваті. Едмон швидко заснув.
«Ну і добре», — подумала Аня, зачинилась у своїй кімнаті та припала до інтернету.
Вона дивилася на монітор і не розуміла зростаючого набору цифр, що розкрився перед нею. Перелік сайтів, якими щойно користувався чоловік, належали до одного й того ж пулу інтернет-ресурсів — віртуальних казино. Кожен із них мав окремий пароль доступу. Залишки на рахунках користувача становили його особисту таємницю. Аню приголомшило її відкриття. Вона зрозуміла, що дізналася про ігрову залежність Едмона тільки тому, що цього вечора він втратив пильність.
«Хтивий тихоня! Ось чому в нього ніколи не залишається коштів. І довго він збирається жити з того, що видобуває з дамської сумочки за допомогою шлюбного сексу?!» Ані стало прикро. А втім, звинувачувати можна було тільки себе. Хотіла вийти заміж за француза — отримуй результат. Але ж не всяка жінка створена для того, щоб служити чоловікові. Аня явно була не того штибу. Вона не погоджувалася з підказкою долі, буцімто при своїй вдачі зможе знайти чоловіка для шлюбу, тільки зігнувши спину. Досі в белла донни все було навпаки — служили їй. І подарунки, і турбота, і достаток під гіпнозом прекрасних очей діставалися їй, коханій, закріплювалися в її руках і примножували її володіння. Тому що тільки вона вважалася центром Всесвіту. Так велось у їхній родині, так жила більшість українських сімей, де всім керувала жінка.
У Франції ніби все помінялося місцями. Аня відчула на собі патріархальні стосунки в дії. Едмон з його двома синами перетворилися на сімейних ідолів, до ніг яких припадала вона, їхня служниця з європейської провінції. Статус заміжньої французької дами, всупереч очікуванням, зробив Аню убогою і залежною. Щоправда, аби позбутися цих тенет, в неї все ще залишалася вузенька злітна смуга, яка з кожним днем скорочувалася, наче шагренева шкура. Так, хоч-не-хоч, почнеш сподіватися на диво. Мадам Фужерон обвела свою кімнату очима зацькованого звіра. Горезвісний сувенір із вічнозелених гілочок притягнув її погляд, наче магніт. Аня змахнула сльозу і сердито заціпила зуби.
Чому у французів, на відміну від росіян, поляків, швейцарців, британців, ця рослина має таку несподівано похмуру назву? «Трава розп’яття». Та це ж культурний шок, сказав би Гриша Фішман. Аня заглибилась у файли. Пошукова система надала неймовірну версію. Згідно з віровченням, хрест Ісуса Христа було зроблено з «деревини» омели. Хтозна, як воно там було, але віра не потребує доказів, подумала Аня і читала далі: «Отруйні ягоди омели викликають стійкий дерматит». Ось чому страстотерпцю підшукали саме цю «деревину», чи то «траву». Гм, зовсім незначна різниця. У назві, якою нарекли цю рослину французи, було щось інквізиторське, як нагадування про силу смерті на бенкеті життя. А таки святі отці послали на вогнище не одного єретика.
А втім язичники ніколи не боялися посміятися над чимось страшним, обряджаючись під час новорічних свят чи то Смертю з косою, чи то Чортом із рогами, — пригадала Аня українські обряди. Так і омела змінила імідж, набравши протилежного значення, і стала різдвяною квіткою. Це тому, що перемогла більш давня, язичницька традиція, — відповіла пошукова система. Гілочки омели були за прикрасу на весільних церемоніях під час сатурналій у Древньому Римі, а з приходом християнства у цей час там почали відзначали Різдво. Відтоді пішов звичай цілуватися під гілками омели. Маги древніх галлів поклонялися цій божественній рослині, не розуміючи, як вона існує без коренів. Звідки їм було знати, що омела — безбатченко таки мала код своєї долі.
Французи — своєрідна нація, думала Аня, пригадуючи, як сама шукала коди доступу до душі цього народу. Насамперед вивчила його мову, культуру, звичаї, поезію, кулінарію. Коли осягнула ці сфери життя-буття, коди із шаленою швидкістю почали висипатися перед нею, ніби під час завантаження карти пам’яті в комп’ютері. А втім, це були оманливі підказки. Аня досі не могла збагнути однієї речі. З одного боку, французи принагідно демонстрували глибоку повагу до правопорядку, з іншого — вони вміли ігнорувати правила, які їм не подобалися.
Жінка не встигла підвестися з-за комп’ютерного столу, як сон зморив її. Уява втягнула Анну в солодкі видіння, заколисуючи обіцянкою розкрити весь цикл її життя.
Далеко-далеко бовваніють спорожнілі сади, за ними — обриси древнього святилища. Дерева спускаються до озера. Чим ближче до води, тим міцніше їхні крони оповивають кучеряві гнізда омели. Спадають сутінки. Чути чиюсь ходу. Це наближається засмаглий чолов’яга у дивному короткому одязі — служитель тутешнього храму. Тримаючи в руках оголений ніж, він підходить до старого дуба, що майже переламався навпіл. Кидок — і до ніг молодого жреця падають зрізані кущики омели. Юнак підносить ближче до очей гілочку, всіяну перламутровими краплями, в яких ніби переливається місячне сяйво. Аня бачить його великі темно-карі очі. Погляд хлопця спрямований на подвійне тужаве листячко, й так само подвійні білі ягоди. Він залишається тут на ніч. На світанку ягоди на кущиках омели перетворюються на росу, а юнак — на воїна в кольчузі і з мечем.
Воїн прямує до темної печери, де його приймає стара королева, до володінь якої він потрапив. Прохач преклоняє коліно і вручає поважній дамі гілку з дивними ягодами. Після цього він отримує доступ до підземелля. Слизькі сходинки, оброслі мохом, закінчуються у невеличкій залі з овальним столом, посередині якого зроблено отвір. Темрява розвіюється і перед гостем постає старий. Юнак його ніжно обіймає, однак за хвилину неохоче йде назад. Знову озеро. Поруч із молодиком неважко вирізнити чиюсь тендітну постать. «Та це ж моя Анжела! А де Камілла?» — запитує себе Анна, непокоячись про долю іншої близнючки. «Ці дівчата — двійники часу!»- чує вона низький, дуже знайомий голос. Розхристана стара ворожка розкладає карти за столом; позаду неї палає вогонь черені. «То що це означає?»- «А те, що вони є дзеркальним відображенням одна одної!»- «Навіщо ти розкладаєш карти?»- «Змінюю стільники твоєї та їхньої пам’яті!».
Аня не розуміє цих слів, і вагається, чи все ще дивиться сон, чи вже насправді бачить перед собою монітор, на якому з’являється напис: «Вставте флеш-пам’ять для зберігання програм!». Внутрішнє відчуття
