Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун
Шура ще раз глянула на адресу, за якою мешкала вчителька, і згадала її витончене, інтелігентне обличчя. Якби не Любов Петрівна, навряд чи Аня закінчила би школу із золотою медаллю. Дочка неохоче вивчала мови, зате тепер у неї є дипломи з італійської та французької. «Використовуй будь-яку нагоду, шукай будь-який привід, аби якимось чином зачепитися там!» — напучувала мати, проводжаючи Аню до Франції. Їхній план таки працює. Любий Сильвіо! Ще один ангел-охоронець. Це завдяки його нескінченній милості дочка має можливість знімати в Парижі квартиру, відвідувати університетську бібліотеку і підробляти метрдотелем у престижному ресторані. Справи йдуть на краще, — подумала Шура й з ентузіазмом узялася виконувати доручення.
Кілька зупинок автобусом — і жінка стояла перед будинком Браславців. На дзвінок із квартири вийшов чоловік із байдужим і прив’ялим обличчям. На прохання покликати Любов Петрівну він відвів очі і стисненим голосом сказав:
– Її немає.
— А де я можу побачити пані Браславець?
— Ніде. Вона померла.
Ще тиждень тому Анина улюблена вчителька була живою. Але кожному, хто бачив цю колись енергійну владну жінку, було зрозуміло: кінець близький.
Неждану гостю запросили до квартири, яку розорило нещастя. Звідси ще не вивітрився запах ліків і ще чогось невловимого, що завжди присутнє у кімнаті, в якій довго і страдницьки закінчувалося чиєсь життя. Це була якась суміш валер’янки і селери. Цей запах видався Шурі просто огидним.
— Останніми днями Люба ледь розтуляла рота і ковтала лише відвар овочів, — пояснив удівець.
Він обсмикнув на собі вицвілий светр із продертими ліктями і зазирнув у сусідню кімнату.
— Тато, не хвилюйся, я тут. Це прийшла Любина знайома.
Чоловік показав жінці на крісло.
— Ви, певно, з якоюсь справою?
Вислухавши прохання колишньої учениці, Браславець поліз на антресолі і дістав течку з паперами.
— Тут останні публікації дружини. Можете зняти з них копії.
Шура озирнулася навкруг. В оселі віяло пусткою. Меблі стояли недоладно, ніби їх збиралися виносити і несподівано покинули у незручному місці. Якісь клунки і коробки тулилися попід стінами. Доктор медицини, професор Браславець між лекціями та іспитами ледь встигав поратися з домашніми справами. Син Любові Петрівни слідом за матір’ю захопився наукою і не мав дружини. У квартирі хазяйнували два вдівці й один холостяк.
— То у вас ще є тато? — уточнила гостя.
— Так. Йому дев’яносто. Він майже не підводиться з ліжка.
Наступного дня статті покійного кандидата педагогічних наук Любові Браславець надійшли до Парижа. Збираючись до професора, пані Курилець, у дівоцтві Морар, особливо подбала про свою зовнішність. Висловлене колись Анею припущення про матусине ймовірне заміжжя цього разу могло стати реальністю.
Святослав Кирилович час від часу прогулювався у Софіївці. Він терпіти не міг робити це на самоті. Йому потрібен був слухач. Браславець зазвичай розмірковував уголос, споглядаючи паркових купідонів і наяд. Раніше поруч завжди була дружина. Тепер її місце зайняла Шура Курилець. Позаду залишилася галаслива уманська осінь із навалою хасидів і звичайних туристів, які з подивом споглядали український Версаль. Перероблений ландшафт парку — гроти, водоспади, альтанки та місточки — зазвичай навіював на професора елегійний настрій. Але сьогодні це чудове місце відпочинку не справляло на Браславця свого заспокійливого враження. Святослав Кирилович щойно повернувся із засідання наукової ради, після якої перебував у стані надзвичайного роздратування.
— Ну чому український менталітет упирається у чужий тин? Чому наша людина твердо переконана: своє щастя вона може знайти тільки на згарищі в сусіда? Чому там, де всі вживають сполучник «і», ми використовуємо прийменник «замість»? Тобто, розуміння таке: слід витіснити іншого з його насидженого місця замість того, щоб самому створити собі місце під сонцем і тим самим примножити спільне благо.
Марно Святослав Кирилович іронізував, звертаючись до реліктових гінкго, насаджених ще за часів Софії Потоцької. Якби вони й поділяли думку професора, все одно не могли дати про це знати. Утім чоловіку, швидше, потрібно було випустити пару.
Шура, безперервно киваючи на знак згоди, тупотіла поряд, намагаючись не впасти на своїх незвично високих підборах. Водохресні морози залишили по собі ожеледь, яка під вечір давалася взнаки.
— Ох, ці вчені ради! — вів далі Святослав Кирилович. — Шуро, ти знаєш, що таке айкідо? Це синтез японського бойового мистецтва, філософії та релігійних переконань. В айкідо немає поняття супротивника, а суть захисту полягає у спрямуванні енергії атакуючого на свою користь. А як присуджують учню пояс із цього виду бойового мистецтва? Виходять з принципу, що всі рухи запам’ятовуються не головою, а тілом, і те, що буде засвоєно, забути вже неможливо. Насамперед ідеться про вміння відчувати себе всередині символічного кола, яке окреслено кінчиком списа. Новачка ставлять у центр і завдають ударів із різних боків. Якщо він не дозволить витіснити себе з цього «п’ятачка», то отримує пояс. Так-от, я вже тертий калач, але в мене таке відчуття, ніби я щоразу виступаю в ролі учня з айкідо.
Кардіологія була справою всього життя Браславця. Але його прогресивний метод лікування не здобув офіційного визнання. Аби довести справу до завершення, професору потрібна була своя клініка. Адже практика довела, що завдяки методу видужує дев’яносто відсотків хворих.
Шура слухала свого співрозмовника з чимдалі більшим інтересом.
— Я знайду тобі інвесторів! — вигукнула вона. — Ми створимо агенцію із залучення пацієнтів з-за кордону. Ти надаватимеш їм медичні послуги за набагато нижчу плату, ніж в європейських клініках. Гроші з’являться! Почнемо з Франції.
Професор м’яко посміхнувся і нічого не відповів.
Святослав Кирилович важко переживав кризу пенсійного віку. Хоча йому, як завідувачу кафедри, звільнення аж ніяк не загрожувало, неприємно було щоразу відчувати, як дихають у спину молоді таланти. Він був людиною широких жестів і впертих забобонів, принаймні так вважала пані Курилець.
Виконуючи роль економки, вона називала своє спільне проживання з Браславцем цивільним шлюбом. Отож пробачала доктору наук багато що, насамперед ту вимогливість, з якою він ставився до життя, його докучливу «правильність». Педантичність Святослава Кириловича у виконанні своїх професійних обов’язків узагалі не ставилася під сумнів. Дивлячись на все це крізь пальці, Шура спостерігала за своїм чоловіком, ніби крізь шпаринку у дверях. Цей правдолюб запосівся дожити до того часу, коли Україна позбудеться політичної залежності від північного сусіда; вірив, що його Батьківщина стане однією з провідних країн світу завдяки власним високим технологіям; боровся з корупцією в лікувальних закладах. Останнє, вочевидь, дошкуляло йому найбільше.
