Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
Вона подала йому книжку під назвою «Крофтонскі хлопчики», й пішла, але час від часу все-таки заходила до нього, щоб він не почувався самотньо.
Ден не любив читати, але це оповідання було таким цікавим, що він і не помітив, як минув час, тож здивувався, коли діти повернулися додому. Дейзі принесла йому букет польових квітів, а Нен наполягла, щоб їй дозволили подати йому вечерю. Двері до їдальні були відчинені, й Ден бачив хлопчиків, що сиділи за столом та дружньо кивали йому, наминаючи хліб із маслом.
Пан Баер рано відніс його в ліжко, а Тедді, який вкладався спати одночасно з курми, прийшов у нічній сорочці побажати спокійної ночі.
– Я хочу прочитати мою молитву в Денні. Можна? – запитав він батьків.
І коли мама дозволила, Тедді став на коліна й, склавши пухкенькі ручки, промовив:
– Боже, благослови всіх і допоможи мені вирости хорошим!
Потім пані Баер взяла його на руки, і він з усмішкою заплющив свої сонні очі. Коли діти, проспівавши вечірній гімн, розійшлися по спальнях і будинок затих, Ден ще не спав. Він лежав із широко розплющеними очима й нові думки роїлися в нього в голові, нові надії поступово народжувалися в його душі. І, з гарячим бажанням виконати свою першу обіцянку, Ден склав руки й побожно повторив коротеньку молитву Тедді:
– Боже, благослови всіх і допоможи мені вирости хорошим!
XI. Дядько Тедді
Протягом тижня Дену не дозволяли вставати з ліжка, переносячи вдень на диван, і цей тиждень здався йому дуже довгим і важким. Нога часом сильно боліла, тож довгі літні дні протікали тоскно. Стояла чудова погода. Живого, діяльного хлопчика тягнуло на волю, він важко переносив своє вимушене ув’язнення. Але Ден щосили намагався бути терплячим, і домашні допомагали йому, хто чим міг.
Нарешті в суботу вранці лікар, на превелику радість Дена, сказав:
– З його ногою справа йде краще, ніж я очікував. Дайте хлопчикові сьогодні після обіду милицю, хай трохи походить кімнатою.
– Ура! – закричав Нет і побіг повідомити добру новину товаришам.
Після обіду всі зібралися подивитися, як ходитиме Ден. Він кілька разів пройшовся залом, а потім сів на ґанку, де влаштували щось на кшталт урочистого приймання.
Дена глибоко зворушила увага товаришів, і його обличчя дедалі більше світлішало. Хлопчики раз у раз підходили до нього, дівчатка метушилися навколо з подушками й стільцями, а Тедді взагалі не відходив, очікуючи на якесь прохання.
Діти стояли й сиділи на сходинках біля Дена, коли коло воріт зупинився екіпаж. Хтось замахав звідти капелюхом, і Роб з криком: «Дядько Тедді! Дядько Тедді!» щодуху кинувся бігти алеєю. Всі, крім Дена, теж побігли, переганяючи один одного, до воріт, бо кожному хотілося першим їх відчинити. Через хвилину екіпаж, оточений натовпом дітей, покотився до будинку. У ньому сидів дядько Тедді, тримаючи на колінах свою маленьку дочку Бесс.
– Зупиніть колісницю й дайте зійти Юпітеру! – зі сміхом сказав він і, вистрибнувши з коляски, вибіг на ґанок, щоб привітатися з пані Баер, яка усміхалася й плескала в долоні.
– Як ся маєш, Тедді? – запитала вона.
– Дуже добре, Джо.
Вони потиснули одне одному руки, й пан Лорі передав Бесс до рук її люблячої тітоньки:
– Моя золотоволоса Бесс так хотіла побачитися з тобою, що я привіз її сюди. Та й мені самому теж дуже цього хотілося. Ми пограємося годинку-другу з твоїми хлопчиками?
– Я щаслива, що ти приїхав! Звичайно, грайтеся, але тільки не дуже пустуйте, – відповіла пані Баер.
Хлопчики оточили свою чарівну маленьку гостю, милуючись її довгим золотистим волоссям. Вона була дуже мило вдягнена й поводилася з великою гідністю. Ця маленька «принцеса», як прозвали її хлопчики, нікому з них не дозволяла цілувати себе, а тільки гладила їх своїми маленькими білими ручками.
Усі захоплювалися нею, особливо Роб. Він сприймав її як якусь дивовижну ляльку й не наважувався навіть торкнутися, побоюючись зламати. Тільки звіддалік вклонявся та відчував себе щасливим від найменшої уваги «її високості». Оскільки Бесс насамперед побажала поглянути на кухню Дейзі, то пані Джо повела її туди.
Дейзі, Нен і молодші хлопчики пішли за ними, а старші, крім Нета й Демі, побігли перевіряти свої садки й тік, бо пан Лорі завжди все оглядав і засмучувався, якщо бачив якийсь безлад.
Стоячи на ґанку, дядько Тедді обернувся до Дена й сказав, як старий знайомий, хоч лише чув про цього хлопчика:
– Ну, що… як твоя нога?
– Тепер краще, сер.
– Напевно, набридло сидіти в будинку?
– Так, дуже набридло, – відповів Ден, дивлячись на зелені пагорби й ліси, куди йому так хотілося б піти.
– А чи не бажаєш до приходу хлопчиків трохи покататися? У цій колясці тобі буде зручно. Демі, ану неси сюди подушку й ковдру.
Пропозиція пана Лорі дуже сподобалася Дену, але водночас він не забув запитати:
– А пані Баер не заперечуватиме?
– Ні, ми з нею про це говорили кілька хвилин тому.
– Як же так? – з цікавістю запитав Демі. – Адже ви нічого такого їй не казали.
– А ми вміємо спілкуватися без слів, за допомогою нашого таємного телеграфу.
– А, я знаю, це очі! – вигукнув Нет. – Я бачив, як ви підняли брови і кивнули на коляску, а пані Баер засміялася й теж кивнула.
– Саме так. Ну, їдьмо!
Через хвилину Ден вже сидів у колясці. Нога його лежала на подушці на передньому сидінні й була накрита ковдрою. Демі видерся на козли, до чорнявого кучера Пітера. Нет сів поруч із Деном, на почесне місце, а дядько Тедді розмістився навпроти, повідомивши, що тут йому буде зручніше оберігати ногу Дена. Але насправді він хотів краще роздивитися цих так не схожих один на одного хлопчиків.
Ден був широкоплечий, чорнявий і, мабуть, дуже сильний, а високий, красивий Нет здавався слабким, але був дуже милий, зі своїми лагідними очима й високим чолом.
– До речі, я привіз книжку, яка тобі, напевно, сподобається, – сказав пан Лоуренс, вийнявши її з-під сидіння й подаючи Дену.
– О, яка чудова книжка! – вигукнув той, перевертаючи сторінки і з захопленням розглядаючи кольорові малюнки птахів, метеликів і різних комах, які здавалися зовсім живими. Ден був у такому захваті, що забув подякувати пану Лорі, але той не звернув на це уваги: йому було цілком достатньо того, що книжка принесла хворому хлопчику таке задоволення.
Нет сперся на плече Дена й уважно розглядав малюнки, а Демі обернувся спиною до
