Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
XII. Лохина
В один прекрасний серпневий день у Пламфілді панувала метушня. Всі бігали, стукаючи бляшаними кружечками, й просили чогось поїсти: діти збиралися за лохиною.
– Будь ласка, не галасуйте, намагайтеся піти непомітно, щоб Роб не побачив вас, – сказала пані Баер, надягаючи на Дейзі капелюх із широкими полями й поправляючи фартух на Нен.
Але ці перестороги були марними: Роб почув шум і вирішив йти разом з усіма, не підозрюючи, які труднощі чекають на нього.
Не встигла ця чеснá компанія рушити в дорогу, як він вискочив з будинку у своєму найкращому капелюсі й з блискучим кухликом у руці.
«Ну, зараз у нас буде сцена!» – зітхнувши, подумала пані Баер, якій часом було досить важко справлятися зі своїм старшим сином.
– Я готовий! – вигукнув Роб і приєднався до дітей з такою непохитною впевненістю у своєму праві на це, що переконати його здавалося неможливим.
– Це буде занадто довга подорож для тебе, мій дорогий, – почала було пані Баер. – Побудь зі мною й подбай про мене – адже я залишуся зовсім одна.
– З тобою буде Тедді, – заперечив Роб, і його радісне личко злегка спохмурніло. – Я вже великий хлопчик і можу піти. Ти сказала, що мені можна буде ходити з усіма, коли я стану більшим, а тепер я ним став.
– Ми йдемо на далеке пасовище, а це занадто далеко для малих хлопчаків. Ми не маємо наміру повзти через тебе! – крикнув Джек, який без особливої ніжності ставився до маленьких.
– Я не повзтиму, а побіжу попереду! Матусю, дозволь мені піти! Мені так хочеться набрати ягід у мій новий кухлик і принести тобі! Будь ласка, будь ласка, дозволь, я добре поводитимуся! – просив Роб, дивлячись на матір з таким відчаєм, що її твердість похитнулася.
– Але надворі так спекотно, і ти дуже втомишся, мій хлопчику, куди й подінеться твій запал. Почекай, поки я піду з тобою. Тоді ми гулятимемо цілий день, і ти набереш купу ягід.
– Ти ніколи не ходиш, ти завжди зайнята, а мені вже набридло чекати. Краще я піду зараз. Мені так хочеться набрати лохини в мій новий кухлик! – Роб вже майже ридав.
Великі сльози закапали в кухоль і погрожували наповнити його солоною вологою замість ягід. Це видовище зворушило всі жіночі серця.
Мама ласкаво поплескала Роба по спині, Дейзі запропонувала залишитися з ним вдома, а Нен рішуче заявила:
– Нехай іде. Я подбаю про нього.
– Я була б спокійна, якби Франц пішов з вами, – сказала пані Баер. – Він такий уважний і турботливий. Але він косить траву із татом, а на вас я не покладаю особливих надій.
– Я поніс би його, якби мені можна було йти, – зітхнувши, сказав Ден. – Чи не можна піти й мені?
– Ні, дякую, мій милий, з хворою ногою тобі ще не можна йти так далеко. Добре б мені самій… Стривайте хвилинку, цю справу, здається, можна буде залагодити! – раптом вигукнула пані Баер й кинулася до господарських будівель.
Сайлес якраз мав їхати на возі за сіном, але повернув назад, коли пані Джо попросила його відвезти дітей до пасовища, а о п’ятій годині знову заїхати за ними й привезти назад.
– Вам доведеться трошки затриматися з роботою, Сайлесе, але зате ми почастуємо вас пиріжками з лохиною, – сказала пані Джо, яка знала його слабку струнку.
Суворе смагляве обличчя працівника засяяло, й він розреготався:
– Хо-хо-хо! Якщо вже ви хочете так підкупити мене, пані Баер, то я не витримаю й погоджуся.
– Ну, діти, все прекрасно влаштувалося, ви можете вирушати! – сказала пані Баер, прибігши назад. Вона була дуже задоволена: Джо любила, щоб всі були веселими, й почувалася нещасною, якщо їй доводилося засмучувати своїх маленьких синочків.
– Мені теж можна йти? – захоплено запитав Ден.
– Так, я подумала й про тебе. Тільки будь обережний, не ходи багато, а сиди спокійно й милуйся всім, що ти так любиш, – відповіла пані Баер, зачеплена пропозицією Дена нести маленького Роба.
– І я піду! І я піду! – кричав Роб, підстрибуючи від радості.
– Так, а Дейзі й Нен за тобою наглядатимуть. Підходьте до огорожі о п’ятій годині, й Сайлес відвезе вас додому.
Роб кинувся на шию матері й пообіцяв принести їй всі ягоди з лісу й навіть жодної не з’їсти. Потім дітей посадили на воза, й він з гуркотом покотився дорогою. З усіх облич найщасливішим було личко Роба, який сидів поміж своїми двома тимчасовими «матусями» й захоплено дивився на весь світ, розмахуючи своїм новим капелюхом. Пані Баер не наважилася відібрати його в такий радісний день.
Як же славно повеселилися діти! Навіть попри дрібні невдачі, без яких ніколи не обходяться такі експедиції.
З Томмі, само собою зрозуміло, трапилася біда: він наступив на гніздо шершнів і вони його ужалили. Але Томмі звик до ударів долі й мужньо переносив біль, а потім Ден порадив йому покласти до місць укусів сирої землі, й біль ущух.
Дейзі побачила змію й, кинувшись бігти від неї, розсипала половину зібраних ягід. Але Демі допоміг їй заповнити кухоль знову й при цьому тоном знавця зробив кілька глибокодумних зауважень щодо плазунів.
Нет впав з дерева й розірвав сорочку на спині, але обійшовся без пошкоджень. Еміль з Джеком одночасно заявили свої права на одну місцину, де було багато ягід, а поки вони вирішували справу боєм, Надутий Качан квапливо попід’їдав усі ягоди й утік.
Ден уже обходився без милиці й був у захваті від прогулянки. Він досліджував велике пасовище, де всюди траплялися цікаві камінці, в траві повзали жуки, а в повітрі кружляли метелики.
Але з усіх пригод, що трапилися в цей день, найдраматичніша сталася, звичайно, з Робом і Нен, і про неї ще довго потім згадували в родині.
Облазивши всю місцевість, розірвавши в трьох місцях сукню і подряпавши обличчя об барбарисовий кущ, Нен почала рвати ягоди, які блищали на низеньких зелених кущах, як чорні намистинки. Її моторні пальці так і літали, але кухлик все-таки наповнювалася не так швидко, як їй хотілося б. Тому вона перескакувала з місця на місце, шукаючи більші ягоди, замість того, щоб старанно оббирати всі кущі, як робила Дейзі. Роб ходив разом із Нен, оскільки її жвавість подобалася йому більше, ніж терпіння його кузини. До того ж йому хотілося набрати для мами найкращих ягід.
– Я збираю, збираю, а в кухлику все одно мало. І я дуже втомився! –
