Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

Луиза Мэй Олкотт

Маленькі чоловіки

© Б. Носенок, переклад українською, 2020

© Т. Калюжна, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Книга присвячується Фредді та Джоні – маленьким чоловікам, які зробили моє життя щасливішим

Від їхньої люблячої тітки-дикунки

I. Нет

– Скажіть, будь ласка, сер, це Пламфілд? – запитав маленький обідранець у людини, що відчинила ворота, біля яких він вийшов з омнібуса.

– Так, – відповів той. – Від кого ви?

– Від пана Лоуренса. У мене є лист до леді.

– Дуже добре. Йдіть до будинку й віддайте їй листа. Вона подбає про вас, юначе.

Чоловік говорив доброзичливо, тож хлопчик, підбадьорений його приязними словами, рушив широкою алеєю. Крізь легкий серпанок теплого весняного дощу, що падав на молоду траву та покриті бруньками дерева, Нет побачив прямо перед собою велику квадратну будівлю з широкими вхідними сходами та яскраво освітленими вікнами. Ні штори, ні віконниці не могли приховати цього веселого світла. Перш ніж Нет зважився подзвонити, він прислухався до веселого гулу дитячих голосів і з сумом вирішив, що таке світле, затишне й вочевидь тепле помешкання, мабуть, не для таких безхатченків, як він.

«Сподіваюся, що леді подбає про мене», – подумав хлопчик і боязко стукнув великим бронзовим молотком у вигляді голови грифа.

Рум’яна служниця відчинила двері й з усмішкою взяла простягнутий Нетом лист. Очевидно, вона звикла пускати в будинок незнайомців, бо, анітрохи не здивувавшись, показала гостю на стілець у передпокої, й сказала:

– Посидьте тут. Я віднесу листа господині, а з вас за цей час трохи стече вода.

Нет з цікавістю роззирався довкруж і був дуже задоволений, що його самого в темному куточку біля дверей ніхто не помічає.

У будинку було повно хлопчиків різного віку. Дощова погода їх анітрохи не засмучувала, вони придумували всілякі розваги, намагаючись якомога веселіше провести вільні вечірні години, не турбуючись про галас, який здіймали.

З правого боку Нет роздивився дві великі класні кімнати – там стояли парти й великі чорні дошки, лежали книжки й висіли географічні карти. В одній з них біля каміна, де палахкотів яскравий вогонь, лежали кілька хлопчиків і голосно розмовляли про новий майданчик для крикету, бовтаючи в повітрі ногами. Високий юнак у куточку грав на флейті, не звертаючи жодної уваги на гармидер, що панував навколо. Ще кілька бешкетників стрибали через парти, час від часу зупиняючись, щоб перевести подих і вгадати на кого схожа чергова карикатура, яку малював їхній товариш на класній дошці.

У кімнаті ліворуч стояв довгий стіл, вже накритий для вечері: Нету впали в око великі глеки з парним молоком, тарелі зі здобою та імбирними пряниками, які так люблять діти. У повітрі стояв густий запах підсмажених на маслі скибочок хліба, який змішувався з ароматом печених яблук – аж надто спокусливий для голодного шлунка.

Проте найпривабливішою кімнатою Нетові видався передпокій, звідки все можна було роздивитися, зокрема й те, як на широкому сходовому майданчику діти грають у квача, ще на одному – в кульки, а на третьому – в шахи. На самих сходинках сидів хлопчик і читав книжку, поряд із ним дівчинка співала колискову пісеньку своїй ляльці, нижче перекидалися двоє цуценят і кошеня, а на поручнях влаштували перегони ще ті відчайдухи.

Нет так зацікавився їхніми змаганнями, що машинально встав і потихеньку вийшов зі свого кутка. Один хлопчик, напрочуд жвавий, ковзав вниз так швидко, що не зміг вчасно пригальмувати й упав, сильно вдарившись головою об підлогу. Будь-хто вже й не ворухнувся б, та тільки не цей шибайголова. Очевидно, він так старанно тренував її протягом одинадцяти років, що вона стала твердою, як гарматне ядро.

Власне, коли Нет, зовсім забувши про обережність, кинувся до збитого вершника в повній упевненості, що той ледь живий, хлопчик лише швидко блимнув кілька разів очима, а потім з подивом подивився на нього й крикнув:

– Агов!

– Агов! – відгукнувся Нет, бо не знав, що сказати, тому вирішив, що цей короткий вигук буде найкращою відповіддю.

– Ти новенький? – все ще лежачи, запитав хлопчик.

– Я й сам ще не знаю.

– Як тебе звати?

– Нет Блек.

– А мене Томмі Бенг. Хочеш покататися? Ходімо нагору, – й Томмі підхопився, мабуть, згадавши про закони гостинності.

– Гадаю, мені краще почекати тут, поки не дізнаюся, яким буде рішення щодо мене, – відповів Нет, в якого бажання залишитися зростало щохвилини.

– Демі, тут новенький! Підійди до нього!

Невдача анітрохи не збентежила Томмі, тож він жваво рвонув сходами нагору з наміром кататися далі.

Демі виявився тим хлопчиком, який читав книжку, сидячи на сходинці. Почувши своє ім’я, він підняв великі темні очі й дещо сповільнено, ніби долаючи сором’язливість, встав і заклавши книжку під пахву, підійшов до Нета.

– Ти бачив тітку Джо? – запитав він, очевидно, надаючи цьому питанню великого значення.

– Я ще не бачив нікого, крім хлопчиків, – відповів Нет і відзначив, що йому дуже подобається миле обличчя й добрі очі Демі. – Поки що чекаю.

– Тебе прислав дядько Лорі?

– Мене прислав пан Лоуренс.

– Це і є дядько Тедді. Він завжди рекомендує хороших хлопчиків.

Нету так сподобалася ця заввага, що він усміхнувся, а його худорляве обличчя враз просвітліло й стало напрочуд гарним. Він не знав, що б таке сказати своєму новому знайомому, й хлопці деякий час стояли мовчки, приязно дивлячись один на одного.

Дівчинка, що заколисувала ляльку, з цікавістю глянула на Нета й попрямувала до хлопчиків. Вона була дуже схожа на Демі, тільки обличчя мала кругліше й рум’яніше.

– Це моя сестра Дейзі, – сказав Демі таким тоном, наче представляв якусь незвичайну істоту.

Нет і Дейзі ввічливо кивнули одне одному. Потім дівчинка усміхнулася, показавши ямочки на щоках, і ласкáво мовила:

– Сподіваюся, ти залишишся в нас. Тут так добре, правда, Демі?

– Звичайно, добре.

– Мені одразу тут сподобалося, – завважив Нет, розуміючи, що має якось підтримувати розмову з цими милими дітьми.

– Краще Пламфілда немає місця на світі, правда, Демі? – додала Дейзі, яка, очевидно, вважала свого брата авторитетом майже в усьому.

– Ні! Гренландія, де є крижані гори, де водяться тюлені, набагато краще. Але я люблю Пламфілд, це справді надзвичайне місце, – відповів Демі й тільки-но намірився показати Нету картинки в книжці про Гренландію, яку тримав у руках, і пояснити, що на них зображено, як повернулася служниця й покликала новачка.

– Леді вирішила, що ви залишаєтеся, – усміхнувшись, повідомила вона.

– Це