Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
Коли вони дійшли до малюнків жуків, пан Лоуренс вийняв з кишені скам’янілого жука й, поклавши його на долоню, сказав:
– Йому тисяча років.
І поки хлопчики розглядали цього жука, такого старого й сірого, пан Лорі розповів їм, що його, мабуть, випадково загорнули разом із мумією і знайшли після того, як він довгі століття пролежав у своїй загадковій могилі.
Бачачи, що діти слухають з цікавістю, пан Лорі заговорив про єгиптян, про дивовижні й чудові пам’ятки, що залишилися після них, і про священну річку Ніл. Потім він став розповідати, як і сам плавав по цій великій річці, а смагляві люди керували його човном, як він стріляв біля крокодилів, бачив дивних звірів і птахів, як їхав через пустелю на верблюді, хитаючись із боку в бік, наче на кораблі під час бурі.
– Дядько Тедді розповідає історії майже так само добре, як дідусь, – схвально сказав Демі, коли пан Лорі замовк, а слухачі дивилися на нього, розкривши роти й чекаючи продовження.
– Дякую, друже, – серйозно сказав пан Лорі. – У подібних речах діти – дуже тонкі цінителі, тож їхньою похвалою можна пишатися. А ось ще дві штучки, які я привіз зі своїх мандрівок. Захопив їх, бо сподіваюсь, вони сподобаються Дену, – вів Лорі далі, виймаючи наконечник стріли й нанизані на нитку мушлі.
– О, розкажи нам, будь ласка, про індіанців, дядько Тедді! – попросив Демі, що дуже любив гратися в індіанців і будувати вігвами.
– Ден про них дуже багато знає, – завважив Нет.
– Напевно, більше, ніж я. Розкажи нам, – серйозно попросив пан Лорі, мабуть, зацікавлений не менш Нета й Демі.
– Пан Хайд розповідав мені про індіанців. Він жив із ними, знає їхню мову й любить їх, – почав Ден, пишаючись загальною увагою, але трохи збентежений тим, що серед його слухачів буде дорослий.
– А що це за мушлі? – з цікавістю запитав Демі зі своєї верхівні.
Інші теж ставили запитання, а Ден, сам того не помічаючи, почав розповідати все, що чув від пана Хайда, коли вони разом пливли вниз по річці.
Пан Лорі уважно слухав, але сам Ден, про якого пані Джо встигла все йому розповісти, цікавив його набагато більше індіанців. Йому подобався цей відчайдушний хлопчик, який, не витримавши утисків, втік (чого йому самому так хотілося колись давно!), й довіру якого так важко було заслужити.
– А знаєте що? – сказав пан Лорі. – Гадаю, вам добре б влаштувати власний музей. Ви могли б складати туди різні рідкісні й цікаві штучки, які отримували б у подарунок, або знаходили, або робили б самі. Пані Джо занадто добра й не скаржиться, але їй, звичайно, певною мірою не подобається, що ви захаращуєте будинок всякою всячиною. В її кращій вазі зберігається ціла жменя джмелів, пара мертвих кажанів прибита цвяхами до дверей заднього ходу, осині гнізда гойдаються над самими головами, а камені валяються всюди, і їх так багато, що ними можна замостити всю алею. Яка інша жінка винесла б таке?
Коли пан Лорі з усмішкою говорив це, хлопчики сміялися, підштовхуючи один одного ліктями. Звідки він все це знає? Хто йому розповів?
– Так куди ж нам складати наші речі? – запитав Демі, поклавши ногу на ногу й нахилившись вперед, з наміром серйозно обговорити це питання.
– У старий каретний сарай.
– Він протікає, в ньому немає вікна, і там нікуди щось класти, – сказав Нет. – Там тільки пил та павутина.
– А ви почекайте доти, поки ми з Гіббсом його трошки поправимо, й тоді подивимося. Гіббс прийде сюди в понеділок і візьметься за справу, а я приїду в суботу, і тоді ми покладемо початок вашому маленькому музею. Кожен із вас зберігатиме там свої цінності, й у кожного буде для них своє особливе місце. А Дена попросіть завідувати музеєм, бо він знавець подібних речей. До того ж тепер, коли йому не можна багато ходити, така посада стане для нього приємним заняттям.
– О, як славно ви придумали! – вигукнув Нет, а Ден тільки усміхнувся, переповнений радістю. Він тільки притиснув до себе книжку й подивився на пана Лорі як на найбільшого благодійника людства, що коли-небудь жив на світі.
– Накажете зупинитися, сер, або ще покатаєтеся? – запитав Пітер, коли вони під’їхали до воріт, зробивши коло десь зо два кілометри.
– Ні, досить, приємне треба подавати собі порціями, а то, дивись, нам не дозволять покататися іншим разом. Мені ще потрібно оглянути все господарство хлопчиків, поглянути на каретний сарай і поговорити з пані Джо до від’їзду.
Дядько Тедді поклав Дена на диван, щоб той відпочив і подивився книжку, й пішов до хлопчиків, які розшукували його по всьому будинку.
Пані Джо, залишивши зайнятих куховарством дівчаток нагорі, спустилася вниз і сіла біля Дена, який почав із захватом розповідати їй про прогулянку.
Через деякий час пан Лорі повернувся в супроводі запилених, розчервонілих школярів, які збуджено тлумачили про майбутній музей.
– Мені завжди хотілося заснувати якусь установу. Або просто зробити щось хороше, – сказав пан Лорі, сідаючи на низенький стілець біля ніг пані Джо, – і я почну з цього.
– Ти вже дещо зробив, – відповіла пані Баер, показуючи на щасливі обличчя дітей, які сіли на підлозі біля них. – Як ти все це назвеш?
– Квітучим садом Баерів. Дуже пишаюся тим, що є його членом. Чи знаєш ти, що я був першим учнем у цій школі? – запитав пан Лорі Дена, спритно змінивши тему, бо не любив, коли його хвалили.
– А я думав, що це Франц, – з подивом сказав Ден.
– Ні, я кажу не про те. Я був першим вихованцем, якого взяла під свою опіку пані Джо, а я був таким поганим хлопчиком, що й досі ще не зовсім виправився, хоч вона трудилася наді мною багато-багато років.
– Яка ж вона, мабуть, стара, – наївно мовив Нет.
– Ні, їй довелося дуже рано взятися за цю справу. Бідолаха! Їй було лише п’ятнадцять. А я так мучив її, що, їй-богу, дивно, чому донині вона так чудово виглядає!
І пан Лоуренс з ніжною усмішкою глянув на пані Джо.
– Годі, Тедді, мені неприємно слухати, коли ти так говориш про себе, – сказала пані Баер і погладила його кучеряву голову – так само ласкаво, як раніше: Тедді й тепер був її хлопчиком.
– Якби не ти, Тедді, – вела далі Джо, – в мене не було б Пламфілда. Тільки мій успіх з вами, сер, дав мені сміливість почати улюблену справу. А тому хлопчики повинні бути вдячні тобі й назвати свою
