Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
Але страх зробитися кульгавим переслідував Дена, тож навіть ласки Тедді не могли розвеселити його. Тому пані Джо запропонувала привести до нього одного або двох хлопчиків і запитала, кого б йому хотілося бачити.
– Нета й Демі. А де мій капелюх? Там є дещо цікаве для них. Ну а мій вузлик ви, напевно, викинули? – тривожно запитав Ден.
– Ні, я його зберегла, бо бачила, як ти поглядав на нього, тож зрозуміла, що там неабиякі скарби зберігаються.
Пані Баер вийшла з кімнати й одразу повернулася зі старим солом’яним капелюхом, наповненим жуками й метеликами, та вузликом, в якому лежали всілякі дрібнички, зібрані Деном у дорозі: пташині яйця, дбайливо загорнуті в мох, кілька маленьких річкових крабів, що страшно обурювалися через своє ув’язнення, красиві камінчики, черепашки й безліч інших цікавих речей.
– Куди б мені помістити цих крабів? – сказав Ден, забувши про свою ногу й зі сміхом спостерігаючи, як краби рухалися по ліжку – то задом, то боком. – Чи не знайдеться у вас чогось підхожого? Ми з паном Хайдом їх знайшли. Вони такі смішні, й мені хотілося б залишити їх у себе. Можна?
– Звичайно, можна. У нас є стара клітка, що залишилася від папуги, вона цілком підійде. Подивися, щоб краби не щипали Тедді, поки я сходжу за нею.
І пані Джо пішла, ненадовго залишивши Дена, який був дуже задоволений, що його колекцію не вважали мотлохом і не викинули.
Нет і Демі з’явилися разом з кліткою, й крабів, на превелике захоплення хлопчиків, пересадили в їхній новий будиночок. Ден відразу почав розповідати про свої пригоди, причому набагато докладніше, ніж розповідав пані Баер, а товариші слухали його, затамувавши подих.
Потім він став показувати їм всі свої скарби й описував кожен з них так захопливо, що пані Баер, яка не бажала заважати хлопчикам і вийшла в іншу кімнату, була не тільки здивована, але й зацікавлена.
«Як багато він знає про ці речі, – подумала вона, – і як цікавиться ними! Це добре, особливо зараз, коли він хворий. Читати він не любить, і його було б важко розважати під час хвороби. Але тепер все піде добре, бо хлопчики тягатимуть йому жуків і камінчики. Це тішить, що вони так розважають його – може, це і є його покликання? Якщо з нього вийде відомий натураліст, а з Нета – знаменитий музикант, то мені буде, чим пишатися!».
Пані Джо всміхнулася й мимоволі почала будувати повітряні замки, як колись у молодості. Тільки тоді вона будувала їх для себе, а тепер – для інших, і, мабуть, саме тому деякі з них згодом стали реальністю. Любов – найміцніший фундамент.
Нета найбільше цікавили пригоди Дена, а Демі захоплювався жуками й метеликами, слухаючи розповіді про їхнє життя й перетворення, як чарівну казку.
Хлопчики так зацікавилися розповіддю Дена про те, як він зловив ондатру, шкурка якої теж була у вузлику, що навіть забули про прогулянку, й пан Баер змушений був їм нагадати про неї.
Ден задумливо подивився услід товаришам, що вибігали з дому. Тато Баер помітив його погляд і запропонував перенести хлопчика на диван у вітальню – щоб він трохи розвіявся.
Коли Дена поклали на диван і в будинку все затихло, пані Баер, що сиділа біля нього й показувала Тедді картинки, глянула на колекцію Дена – він захопив її з собою – й запитала:
– Де ти дізнався про такі речі?
– Вони завжди цікавили мене, – відповів Ден, – але знав я про них дуже мало – доти, поки пан Хайд не став мені розповідати.
– А хто такий цей пан Хайд?
– Він любить ліс і вивчає все, що там є. Я не знаю, як називають таку людину. Він написав багато книжок про риб, жаб і всіляке таке. Пан Хайд жив у Пейджа і брав мене з собою, коли ходив у ліс, щоб я допомагав йому. Це було дуже весело, а його розповіді надзвичайно цікавими. Він такий веселий і розумний. Сподіваюся, що мені вдасться коли-небудь знову побачитися з ним.
– Я теж сподіваюся, – сказала пані Джо, із задоволенням спостерігаючи, як пожвавилося обличчя Дена та як він розговорився, попри звичну мовчазність.
– Птахи прилітали до нього, коли він їх звав, кролики й білки ані крапельки його не боялися. Він ніколи не робив їм ніякої шкоди, й вони ніби це знали. Ви коли-небудь лоскотали ящірку соломинкою? – раптом запитав Ден.
– Ні, але дуже хотіла б спробувати.
– А я лоскотав… І як же смішно вони крутяться й витягуються! Вони страшенно люблять, коли їх лоскочуть. Пан Хайд часто так робив. Навіть змії слухали його насвистування. Його й бджоли не жалили. Він розповідав різні дивовижні історії про риб, комах… І про індіанців. А ще знає, де які квіти ростуть…
– Ти, мабуть, так любив ходити з паном Хайдом, що зовсім забував про пана Пейджа, – лукаво промовила Джо.
– Так, це правда. Мені страшенно не хотілося копати землю або полоти бур’ян, коли натомість я міг піти з паном Хайдом. Пейдж вважав все це дурницями й називав пана Хайда божевільним, бо той іноді цілими годинами спостерігав за якою-небудь пташкою або черепахою.
– Пейдж хороший, досвідчений фермер, але не більше. Він не розуміє, що робота натураліста так само корисна й цікава, як і його. Якщо ти справді любиш займатися всім цим, Дене, то це не може мене не тішити. Ми дамо тобі й потрібні книжки й час для занять. Тільки я попрошу тебе робити, крім того й дещо інше, щоб тобі не довелося згодом каятися й починати все спочатку.
– Добре, мем, – відповів Ден, дещо стривожений тим, що його засадять за книжки, але він твердо вирішив вчитися всього, що запропонує пані Баер.
– Бачиш он той високий комод з дванадцятьма ящиками? – зовсім несподівано запитала вона.
Ден глянув на два старовинних комоди, що стояли по обидва боки рояля. Він добре їх знав і часто бачив, як звідти виймали мотузки, цвяхи, обгортковий папір та інші корисні речі. Він усміхнувся й кивнув головою.
– Як гадаєш, чи підійшли б ці ящики для твоїх яєць, каменів, мушлів і моху?
– О, це було б чудово! Але ж ви не дозволите мені все це класти туди? – вигукнув Ден. Його очі заблищали, й він підвівся, щоб краще розгледіти меблі.
– Чому ж ні? Навіть якби ящики були потрібні мені, я пожертвувала б їх тобі, бо колекції хлопчиків мене дуже цікавлять і я ставлюся до них з великою повагою. Ну так от, я пропоную нам з
