Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
– Сподіваюся заради тебе, моя люба: твоя довіра заслуговує успіху. Ну що ж, піду, гляну на твого маленького спартанця. Де він?
– У моїй кімнаті. Тільки будь дуже добрий до нього, Фрице, й не звертай уваги, якщо він вдасться до грубощів. Я впевнена, що тільки так і можна подіяти на нього. Він не виносить суворості й надмірного тиску, але добре слово й терпіння допоможуть йому, як колись допомогли мені.
– Наче ти коли-небудь була такою, як він! – зі сміхом вигукнув пан Баер, щоправда, трохи обурюючись за таке порівняння.
– У душі була, уяви собі, хоч виявляла це інакше. Я інстинктивно розумію, що він відчуває та що може його зачепити, тож зі співчуттям ставлюся до його вчинків. І це дуже добре, бо так мені буде легше допомогти йому. А якщо вдасться допомогти йому стати хорошою людиною, то це буде найкращою справою мого життя.
– Хай благословить Господь твою справу й хай допоможе тобі!
Тепер пан Баер говорив так само серйозно й гаряче, як і дружина, і вони разом увійшли до Дена, який сидів, опустивши голову на руки, ніби йому дуже хотілося спати. Але він негайно підняв очі та спробував встати, побачивши пана Баера.
– Тож Пламфілд подобається тобі більше за ферму пана Пейджа? – ласкаво запитав пан Баер. – Ну що ж, подивимося, чи вдасться нам порозумітися цього разу.
– Дякую вам, сер, – відповів Ден, намагаючись не грубити, і виявив, на свій подив, що це набагато легше, ніж він очікував.
– А тепер подивимося на твою ногу. Так, вона дуже погана. Завтра потрібно буде запросити доктора Файрса. Дай, будь ласка, теплої води й чисте полотно, Джо.
Пан Баер обмив і перев’язав хвору ногу, а пані Баер постелила єдине вільне ліжко в будинку – в кімнаті для гостей, суміжній із вітальнею. Сюди пані Джо часто селила хворих дітей, щоб не бігати сходами нагору. Та й хворим тут було веселіше, бо вони бачили, що робиться в будинку.
Коли все було готове, пан Баер взяв Дена на руки й відніс його на ліжко. Потім допоміг йому роздягнутися, уклав на чисту постіль і, потиснувши руку, сказав добрі слова, як батько:
– На добраніч, дитинко!
Ден одразу заснув і проспав важким сном кілька годин поспіль. Потім його нога знову розболілася. Він прокинувся й став неспокійно перевертатися з боку на бік, намагаючись стогнати якомога тихіше, щоб ніхто не почув. Адже він мужній хлопчик і повинен виносити біль як «спартанець», – бо пан Баер назвав його саме так.
Пані Джо часто ночами обходила весь будинок. То потрібно було зачинити вікна, якщо підіймався холодний вітер, то закрити полог від москітів біля ліжечка Тедді, то доглянути за Томмі, який іноді ходив уві сні. Вона прокидалася від найлегшого шуму, й оскільки їй часто здавалося, що в будинку починається пожежа, або що в нього залізли злодії чи кішки, то двері всіх кімнат зазвичай були відчинені.
Почувши тихі стогони Дена, пані Баер одразу ж підхопилася. Щойно він у розпачі вдарив кулаком по своїй гарячій подушці, як до нього тихенько наблизилася пані Джо, схожа на якийсь смішний привид: її волосся було згорнуто великим вузлом на маківці й за нею тягнувся довгий сірий капот.
– Тебе турбує нога, Дене? – запитала вона.
– Так, вона знову болить. Як шкода, що я розбудив вас!
– Я, як сова, завжди літаю ночами… Так, твоя нога гаряча, як вогонь. Потрібно змінити пов’язку.
І пані Баер принесла полотно й холодної води.
– О, як добре! – зітхнувши, сказав Ден, коли на хворій нозі знову лежала волога пов’язка, а холодна вода освіжила його пересохле горло.
– Ну, а тепер спи спокійно і не лякайся, якщо знову побачиш мене. Я ще загляну до тебе.
З цими словами пані Джо нагнулася, щоб поправити ковдру і перевернути на іншу сторону подушку, як раптом, на її превеликий подив, Ден обійняв її, притягнув до себе й поцілував, прошепотівши:
– Дякую вам, пані!
Ця коротка фраза ясніше, ніж найкрасномовніша мова, показала пані Баер, що відчував Ден. Його слова й поцілунок казали: «Мені дуже шкода, я постараюся виправитися».
Пані Баер до сліз зворушила така вдячність, і вона не зіпсувала цю мить одкровення здивуванням. Тільки згадала, що в Дена немає матері, й у відповідь поцілувала його в засмаглу щоку. А він, наче соромлячись свого пориву, не наважився підняти на неї очі й уткнувся головою в подушку.
– Тепер ти мій син, – сказала пані Джо, – і я сподіваюся називати тебе так з радістю і гордістю.
Цих слів пані Баер Ден не забував ніколи.
На світанку вона знову зазирнула до нього. Він спав дуже міцно й навіть не поворухнувся, коли вона змочила йому пов’язку. Тільки страдницький вираз зник з його обличчя, воно стало спокійним.
Оскільки це була неділя, в будинку стояла глибока тиша, й Ден прокинувся тільки близько полудня. Розплющивши очі й роззирнувшись, він побачив у дверях схвильоване личко. Ден простягнув руки, й Тедді кинувся до нього на ліжко.
– Мій Денні плийшов! – закричав він, обіймаючи свого друга й стрибаючи від захоплення.
Слідом за Тедді з’явилася пані Баер зі сніданком. Вона ніби не помітила, що Ден зніяковів, пригадавши зворушливу нічну сцену. А Тедді наполіг, щоб йому дозволили годувати свого Денні, й ніжно клав йому в рот по маленькому шматочку біфштекса.
Потім приїхав лікар, і бідному спартанцю стало непереливки. Виявилося, що кістка ноги пошкоджена, тож поки лікар робив свою справу, Ден відчував такий біль, що в нього побіліли губи, а на лобі виступили великі краплі поту. Але він не кричав, а тільки стискав руку пані Джо – так міцно, що вона ще довго після цього залишалася червоною.
– Принаймні з тиждень хлопчик не повинен вставати з ліжка, – сказав лікар Файрс, ховаючи свої блискучі інструменти, на які Дену було моторошно дивитися.
– На той час ми зрозуміємо, чи можна йому буде ходити на милицях чи доведеться ще полежати.
– Але я ж не завжди кульгатиму, сер? – запитав Ден, стривожений словом «милиці».
– Сподіваюся, що так.
І лікар поїхав, залишивши Дена в дуже похмурому настрої: позбутися ноги – страшне нещастя для такого жвавого хлопчика.
– Не турбуйся, я хороша доглядальниця, й через місяць ти бігатимеш, як і
