Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
Худий, брудний, обірваний, одна нога боса, інша обгорнута якоюсь ганчіркою… Він спеціально ліг так, щоб його не було видно з будинку, але уві сні відкинув руку, й вона видала його. Сон його був тривожним, хлопчик зітхав і марив. Раптом, спробувавши повернутися, він застогнав, як від болю, але не прокинувся, бо, мабуть, давалася взнаки сильна втома.
«Йому не можна тут залишатися», – подумала пані Баер і тихенько покликала його.
Ден розплющив очі, глянув на неї й, ще не зовсім прокинувшись, вимовив з усмішкою:
– Я повернувся додому, мамо Баер!
Його погляд і слова глибоко зворушили пані Джо. Вона підклала руку йому під голову, підняла її і сказала ласкаво, як завжди:
– Я знала, що ти повернешся. Дуже рада бачити тебе, Дене.
Хлопчик, схоже, остаточно прокинувся й прийшов до тями. Підвівся, роззирнувшись довкруж, ніби тільки зараз зрозумів, де він, і не міг повірити, що його зустрічають так дружньо. Вираз його обличчя одразу змінився, й він сказав своїм колишнім грубим тоном:
– Я піду вранці. Просто Пламфілд був по дорозі, й мені захотілося поглянути на ваш будинок.
– Але чому ж ти не хочеш увійти в нього, Дене? Ти чув, як я кликала тебе? І Тедді, який побачив тебе у вікно.
– Та хіба б ви дозволили мені увійти! – сказав Ден і, немов збираючись йти, встав і підняв свій маленький вузлик.
– Спробуй і побачиш, – сказала пані Баер, показуючи на двері, де гостинно світився вогник.
З глибоким зітханням, ніби страшний тягар спав з його душі, Ден взяв товсту палицю і, накульгуючи, пішов до будинку. Але раптом зупинився й запитав:
– А, може, це буде неприємно пану Баеру? Адже я втік від Пейджа.
– Ні, не буде, хоч він знає, що ти втік, і це дуже його засмутило. Чому ти кульгаєш?
– Днями мені довелося перелазити через огорожу, й камінь впав мені на ногу. Але то дрібниці.
І Ден пішов далі, намагаючись приховати різкий біль, якого завдавав йому кожен крок.
Пані Баер провела його до своєї кімнати. Блідий, знесилений від втоми й болю, він впав на стілець і закинув голову.
– Бідний Ден! Випий ось це, а потім трохи повечеряєш. Тепер ти знову вдома, і мама Баер за тобою доглядатиме.
Він із глибокою вдячністю глянув на неї, випив розбавлене вино, яке вона піднесла йому до рота, й почав повільно їсти те, що принесла йому пані Баер. Сили поступово поверталися до нього.
– Де ж ти був весь цей час, Дене? – запитала вона, розшукуючи бинт.
– Я втік від Пейджа більше як місяць тому. Він загалом добрий, але аж надто суворий. Мені не хотілося залишатися там, і я поїхав з однією людиною на човні, вниз по річці. Ось тому ви й не змогли знайти моїх слідів. Розлучившись із цією людиною, я зо два тижні працював у фермера – він живе далеко звідси. Але я трохи провчив його сина, а він за це став лупцювати мене. Тоді я пішов сюди.
– І ти всю дорогу йшов пішки?
– Так. Фермер не заплатив мені нічого, а я й не питав, бо вже отримав плату, побивши його сина.
Ден засміявся та зненацька зніяковів, глянувши на своє обшарпане вбрання й брудні руки.
– Як ти міг стільки пройти? Адже ти кажеш, що фермер живе далеко звідси.
– Нічого, все йшло добре, поки в мене не заболіла нога. У селах і на фермах, які потраплялися на шляху, мене завжди підгодовували. Ночував я на токах, а вдень йшов. Щоб скоротити дорогу, пішов навпростець, але заблукав. Якби не це, то був би тут раніше.
– Але якщо ти не хотів залишатися в нас, що ж ти збирався тут робити?
– Мені хотілося поглянути на Тедді й на вас. А потім я думав піти в місто й жити там, як раніше. Тільки я дуже втомився й вирішив виспатися на лузі, в копиці. Якби ви не побачили мене, я вранці пішов би.
– І тобі неприємно, що я тебе побачила? – запитала пані Джо й опустилася на коліна, щоб оглянути його хвору ногу.
Рум’янець виступив на щоках Дена, й він тихенько промовив:
– Ні, мем, я дуже радий цьому. Мені й самому хотілося залишитися з вами, але я не знав…
Він не закінчив. Пані Баер перервала хлопчика, скрикнувши від жаху, побачивши його понівечену ногу.
– Коли камінь впав на неї? – запитала вона.
– Три дні тому.
– І ти все-таки йшов?
– У мене була палка, я мив ногу в кожному струмку, який траплявся на шляху. Одна жінка дала мені ганчірку, щоб зробити перев’язку.
– Її потрібно зараз же показати пану Баеру. Він зробить тобі перев’язку, – сказала пані Джо й поквапом вийшла, ледь причинивши двері, тож Ден чув усе, що відбувалося в сусідній кімнаті.
– Хлопчик повернувся, Фрице, – сказала пані Джо.
– Який хлопчик? Ден?
– Так. Тедді побачив його у вікно, ми кликали його, але без успіху. Він пішов на поле, сховався в копиці й міцно заснув. Я щойно розшукала його там, ледь живого від втоми й болю, – камінь впав йому на ногу, і він ледве ходить. Бідний хлопчик каже, що не хотів показуватися нам, що хотів тільки поглянути на нас і знову повернутися до свого колишнього життя в місті. Але я впевнена, що він прийшов, сподіваючись, що ми приймемо його. І тепер чекає, щоб дізнатися, чи пробачиш ти його і чи залишиш тут.
– Він так казав?
– Так казали його очі. А коли я розбудила його, він сказав, що заблукав і знову знайшов свою рідну домівку. Дитина у сні говорила: «Я повернувся додому, мамо Баер!». І в мене не вистачило духу лаяти його. Чи можу я залишити його тут, Фрице?
– Звичайно, можеш. Я бачу, що ми справили цілющий вплив на серце хлопчика, й тепер я вже не відішлю його звідси, як не відіслав би нашого маленького Роба.
Ден почув, як пані Джо поцілувала чоловіка в подяку за його згоду, і дві великі сльози, що стояли в очах хлопчика, викотилися й проклали борозни на його брудних щоках. Ніхто не бачив тих сліз, бо він одразу змахнув їх рукою. Але в ці останні короткі миті недовіра Дена до добрих людей, які так гостинно до нього поставилися, зникла назавжди.
Серце його зворушилося, й він відчув гаряче бажання стати гідним їхньої любові та співчуття. Це рішення було скріплене сльозами, яких не могли викликати ні біль, ні втома, ні самотність.
– Поглянь на
