Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

Це був дуже дивний Клуб. Його члени збиралися то в одному, то в іншому місці та в різні години. Іноді після бурхливих суперечок він припиняв свою діяльність, а потім знову її відновлювали – на нових, більш солідних підставах.

У дощові вечори члени Клубу збиралися в класі. Вони грали в шахи, вправлялися у фехтуванні, виголошували промови, влаштовували дебати або давали драматичні вистави найпохмурішого, вельми трагічного характеру. Влітку Клуб переміщався на тік, і жоден не посвячений у цю затію смертний не знав, що там відбувалося.

Спекотними вечорами члени Клубу збиралися біля струмка й сиділи на березі в легких костюмах. Ритори в таких випадках бували надзвичайно промовисті, а якщо якесь зауваження одного з них не подобалося публіці, його обливали холодною водою, щоб стримати запал.

Франц головував на цих зборах і впевнено підтримував порядок, попри неприборкані вигуки деяких членів. Пан Баер ніколи не втручався у справи Клубу, і ця мудра стриманість винагороджувалася тим, що його час від часу запрошували відвідати Клуб і розкривали йому клубні таємниці.

Поселившись у Пламфілді, Нен одразу вирішила стати членом Клубу, чим викликала страшне хвилювання й розлад між джентльменами. Вона подавала їм незліченні петиції – і письмові, й усні, – порушувала урочистість їхніх засідань, вигукуючи всілякі образи в замкову шпарину або виконувала енергійні соло біля дверей. Що вона тільки не робила – навіть писала на стінах і парканах різні глузливі зауваження. Нічого не поробиш – вона була «нестримною» дитиною.

Однак джентльмени не йшли на поступки, тож дівчатка – за порадою пані Джо – вирішили заснувати свій власний Клуб. Вони запросили до участі в ньому тих хлопчаків, вік яких став на перешкоді вступу до чоловічого Клубу. Засновниці нового товариства вигадували стільки нових цікавих ігор і пригощали такими смачними вечерями, що багато старших хлопчиків теж висловили бажання відвідувати новий Клуб.

Після довгих суперечок і нарад було вирішено дружити клубами. Почалося з того, що засновниць нового Клубу запросили прикрасити своєю присутністю збори чоловічого Клубу. Ті люб’язно прийняли запрошення і, на подив джентльменів, дівчатка анітрохи не завадила звичайним їхнім розвагам і розмовам. Дами, зі свого боку, теж стали гостинно запрошувати джентльменів до себе, й обидва Клуби жили довго й щасливо.

IX. Бал у Дейзі

Пані Шекспір Сміт просить пана Джона Брука, пана Томаса Бенга та пана Натаніеля Блека прийти до неї на бал о третій годині дня.

Р. S. Нет повинен принести скрипку, щоб нам можна було потанцювати, а всі хлопчики повинні поводитися добре, а то не отримають смачних речей, які ми приготували.

Досить імовірно, що це люб’язне запрошення юні джентльмени могли б відхилити, якби не останній рядок.

– Вони приготували цілу купу всякої всячини, я відчуваю по запаху, – сказав Томмі. – Ходімо.

– Адже ми можемо піти відразу, як тільки поїмо, – додав Демі.

– Я ніколи не бував на балу. Що там потрібно робити? – запитав Нет.

– Нам доведеться удавати дорослих чоловіків: сидіти так, ніби ми аршин проковтнули, вести безглузді розмови й танцювати, щоб зробити приємність дівчаткам. А потім ми все з’їмо й швидко підемо.

– Ну, що ж, це я можу робити, – сказав Нет, з хвилину подумавши над словами Томмі.

– Тож я напишу, що ми прийдемо, – оголосив Демі й послав відповідь такого змісту:

Ми всі прийдемо. Приготуйте, будь ласка, більше їжі.

Д. Б., есквайр.

Дами перебували в страшному хвилюванні, готуючись до свого першого балу. Якщо він пройде вдало, вони вирішили дати обід – для обраних.

– Тітка Джо любить, коли хлопчики граються з нами. Якщо тільки вони пристойно поводяться, – сказала Дейзі, накриваючи на стіл і тривожно оглядаючи приготоване частування. – А тому потрібно, щоб наш бал їм сподобався. Тоді вони приходитимуть частіше й навчаться пристойно поводитися, – материнським тоном додала вона.

– Нет і Демі поводитимуться як слід, а Томмі, напевно, викине якийсь фортель, це я точно знаю, – завважила Нен, похитуючи головою над кошиком із печивом.

– Тоді я одразу відішлю його додому, – твердо сказала Дейзі.

– Ні, гостей не відсилають додому, – заперечила Нен – Це неввічливо.

– Значить, ніколи більше не запрошуватиму.

– Оце правильно. Томмі, напевно, буде дуже прикро, якщо ми не покличемо його обідати.

– Звичайно. В нас буде чудовий обід: справжній суп – у мисці з ополоником, маленька пташка замість індички, соус і різні смачні овочі.

– Ой, нам пора одягатися, скоро вже три години, – враз схопилася Нен.

Вона приготувала для балу чарівний костюм, і їй кортіло якнайшвидше вдягти обновку.

– Я буду твоєю мамою, тож одягання не забере в мене багато часу, – повідомила Дейзі.

Вона принесла нічний чепчик, прикрашений червоним бантом, довгу спідницю, шаль, яку позичила в тітки, окуляри й величезний ридикюль, куди поклала носовичок – з неї вийшла дуже мила, рум’янощока і пухкенька «матуся».

Волосся Нен прикрасила вінком зі штучних квітів, а зелену серпанкову сукню доповнила жовтим шарфом і старими рожевими туфлями. У руці тримала віяло, яке зробила з волоті. Останній штрих елегантності – порожній флакон з-під парфумів.

– Я – дочка, тому мені потрібно одягнутися якомога краще, – заявила вона. – Також співатиму й танцюватиму набагато більше, ніж ти. Матері тільки розливають чай та пишаються – ось і все.

Аж ось пролунав гучний стукіт у двері. Панна Сміт миттєво кинулася в крісло й почала обмахуватися віялом, а мати сіла на диван і випросталася, намагаючись триматися строго й чинно. Маленька Джозі, сестра Дейзі, що гостювала нині в Пламфілді, грала роль прислуги. Вона відчинила двері й усміхнувшись, повідомила:

– Усе готово, панове джентльмени, прошу.

На честь такої незвичайної події, як бал, хлопчики вдягли високі паперові комірці, циліндри й рукавички різних кольорів і з різного матеріалу, бо ні в кого з них не було жодної пристойної пари.

– Вітаю, дами! – густим басом сказав Демі, а оскільки йому було дуже важко говорити басом, то він обмежився цим коротким привітанням.

Всі потиснули одне одному руки й сіли. І гості, й господині були такі смішні в той момент нарочитої серйозності, що джентльмени не витримали й, забувши про пристойність, покотилися зо сміху.

– О, будь ласка, не робіть цього! – в розпачі вигукнула пані Сміт.

– Ми вас ніколи більше не запросимо, якщо ви так поводитиметесь, – додала панна Сміт, вдаривши флаконом пана Бенга, яки сміявся голосніше за інших.

– А як же накажете мені поводитися з такою фурією? – заперечив пан Бенг напрочуд нелюб’язно та відверто.

– Це вас слід було б так назвати,