Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

Вона запрягла старого індика в солом’яний візок і ганяла його навколо будинку, попри те, що бідний птах аж хрипів від обурення.

Щоб врятувати чотирьох нещасних кошенят, яких мало не до смерті закатували безжальні місцеві дітлахи, вона віддала їм своє коралове намисто. Потім Нен доглядала за ними як найніжніша мати, змащувала їхні рани й годувала з ложечки. Її горе було непідробним, коли кошенята все-таки померли, зарадити йому зміг Демі, подарувавши їй свою найкращу черепаху.

Попри відмовки Сайлеса, вона все-таки домоглася, щоб він витатуював на її руці такий самий якір, як у нього. Але навіть відчайдушні крики не змусили старого погодитися ще на одну авантюру – зробити їй дві блакитні зірки на щоках, як вона того дуже хотіла.

Вона їздила верхи на всіх тваринах, що жили в Пламфілді, починаючи з коня Енді й закінчуючи злою свинею, від люті якої її ледве вдалося врятувати.

Не звертаючи уваги на небезпеку, Нен бралася за все, що пропонували їй зробити хлопчики, а їм ніколи не набридало випробовувати її мужність.

Нарешті пан Баер вирішив теж долучитися до цих змагань і запропонував усім відчайдухам перевірити, хто може найкраще вчитися. Тож Нен напрочуд швидко отримала стільки задоволення від використання свого гострого розуму й чудової пам’яті, а не тільки від швидких ніг та веселого язика, що хлопчики старалися з усіх сил, наздоганяючи її. Вона ще раз показала, що дівчатка багато чого можуть робити так само добре, як хлопчики, а деякі речі навіть краще. У школі нагород не було, але «Молодець!» від пана Баера та «відмінно» в журналі пані Баер змушували дітей старанно навчатися.

Нен потрапила якраз в те середовище, якого їй не вистачало раніше. На цій маленькій грядці росли прекрасні квіти, лише де-не-де траплявся бур’ян. І коли за нею стали дбайливо доглядати, вона пустила безліч соковитих пагонів. Видно було, що дівчинка розквітне тут завдяки любові й турботі – найкращої атмосфери для дітей.

VIII. Пустощі та ігри

У нашій повісті немає ні зав’язки, ні розв’язки, в ній просто описуються різні події з життя Пламфілда, тож у цьому розділі я розповім, як його мешканці проводили дозвілля. Смію запевнити моїх шановних читачів, що багато з описаних тут подій, навіть найдивніших, відбувалися насправді. Ніхто й за найбагатшої уяви, не в змозі придумати такого кумедних і химерних фантазій, що народжуються в дитячих голівках.

Дейзі й Демі часто придумували різні історії та жили у своєму особливому світі, населеному різними істотами, в тому числі й страшними. Вони давали їм незвичайні імена й гралися з ними в найдивовижніші гри.

Одну з істот звали Зла Мишка Кітті. Вони довго вірили в неї, доглядали, боялися її й головне – зберігали все це в глибокій таємниці. А оскільки вони й самі не могли чітко уявити собі цю дивовижну істоту, то були нею таємно зачаровані, особливо Демі, який марив ельфами й феями.

Ця Мишка Кітті поводилася з ними деспотично, але Дейзі з якимось боязким задоволенням сліпо виконувала всі її вимоги, навіть найбезглуздіші, які зазвичай оголошувалися вустами вигадливого Демі. Роб і Тедді іноді брали участь у церемоніях і обрядах, вважаючи їх дуже кумедними, хоч не розуміли й половини того, що відбувається.

– Мишка Кітті велить нам прийти до неї перед обідом, – шепнув якось сестрі Демі, зловісно похитуючи головою.

– Навіщо? – тривожно запитала Дейзі.

– Для жертвопринесення, – урочисто оголосив Демі. – О другій годині потрібно запалити багаття за великою скелею. Ми принесемо туди наші найулюбленіші іграшки й спалимо їх.

– Господи, навіщо? Найбільше в світі я люблю своїх нових паперових ляльок, яких тітка Емі розмалювала для мене. Невже я повинна їх спалити? – вигукнула Дейзі, яка ніколи та ні в чому не могла відмовити безжальній Мишці Кітті.

– Так, повинна. А я спалю мій човник, мій найкращий альбом і всіх моїх солдатів, – твердо сказав Демі.

– Добре, я теж спалю своїх ляльок, – зітхнувши, промовила Дейзі. – Але з боку Мишки Кітті недобре вимагати наші найкращі іграшки.

– Жертвопринесення означає, що потрібно віддавати все найкраще й найулюбленіше. Те саме повинні зробити й ми, – пояснив Демі, якому влаштувати такий обряд спало на думку після того, як пан Баер розповідав старшим хлопчикам про звичаї стародавніх греків.

– І Роб прийде? – запитала Дейзі.

– Так. Він спалить своє іграшкове село. В ньому все зроблено з дерева, тож воно горітиме дуже красиво. Ми розведемо велике багаття й дивитимемося, як воно запалає.

Ця блискуча перспектива втішила Дейзі. За обідом вона розклала перед собою всіх своїх паперових ляльок, вирішивши влаштувати для них прощальний бенкет.

У призначену для жертвопринесення годину процесія рушила в напрямку скелі. Кожен учасник наступного дійства ніс свої скарби, які зажадала ненаситна Мишка Кітті. Тедді наполіг, щоб його взяли також, і, бачачи, що всі несуть якісь іграшки, прихопив свою овечку та стару Анабеллу, улюблену ляльку Дейзі.

– Куди ви йдете, діти? – запитала пані Баер, коли вони проходили повз двері її кімнати.

– Ми хочемо погратися за великою скелею. Можна?

– Так, тільки не підходьте близько до ставка й дивіться за Тедді.

– Я завжди дивлюся за ним, – сказав Демі, що йшов на чолі процесії.

– Ну, а тепер сідайте, – сказав він, підійшовши до скелі, – і не рушайте з місця доти, поки я вам не скажу. Ось цей плаский камінь – жертовник, і я розведу на ньому вогонь.

Демі розклав невелике багаття, а коли вогонь розгорівся, велів дітям тричі обійти його, а потім стати ближче.

– Я почну першим, – сказав він, коли його наказ було виконано, – а після того як згорять мої іграшки, паліть свої.

І Демі урочисто кинув у багаття маленький альбом з картинками, які сам наклеював. Слідом за альбомом запалав старий зламаний човник, а насамкінець пішли на смерть нещасні олов’яні солдатики. Жоден з них не оминув своєї долі, починаючи з полковника в чудовому, червоному з жовтим, мундирі й закінчуючи маленьким безногим барабанщиком. Всі вони зникли в полум’ї, плавилися, перетворившись на калюжку олова.

– Ну, Дейзі! – крикнув головний жрець Мишки Кітті, коли його розкішні підношення згоріли – на превелике задоволення публіки.

– Мої милі лялечки! Невже я повинна принести їх у жертву?.. – жалібно прошепотіла Дейзі, з материнською ніжністю притискаючи до грудей дюжину ляльок.

– Повинна! – скомандував Демі, й Дейзі, поцілувавши на прощання кожну ляльку, одну за одною поклала їх у вогонь.

– Дозволь мені залишити собі тільки одну, ось цю, в блакитному платтячку! – благала бідна мати, з відчаєм дивлячись на свою останню дочку. – Вона така гарненька!

– Кидай всі! –