Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

Коли вони йшли алеєю, місяць визирнув з-за хмар. Всі діти вибігли назустріч знайденцям, яких урочисто внесли до їдальні, бо вони весь час просили чогось поїсти. Їм дали хліба й молока, й поки діти вечеряли, всі стояли навколо й розчулено дивилися на них. Нен швидко збадьорилася і з задоволенням почала розповідати про небезпеки, яким вони піддавалися, благо вони вже були позаду.

Роб був захоплений їжею, але раптом відклав хліб й жалібно заскиглив.

– Чому ти плачеш, мій дорогий? – запитала пані Джо, яка не відходила від нього ні на крок.

– Бо заблукав, – відповів Роб, намагаючись видавити хоч одну сльозинку, але безрезультатно.

– Так тебе вже знайшли. Нен каже, що ти там не плакав, і я зраділа, що ти такий сміливий хлопчик.

– Тоді я дуже злякався, і мені ніколи було плакати. Ось я і хочу поплакати тепер, – пояснив Роб, який водночас не міг вирішити, чого йому більше хочеться – спати, плакати або з’їсти ще шматочок хліба з молоком.

Діти розреготалися, почувши про подібний спосіб надолужувати втрачений час. Загальний сміх був такий заразливий, що Роб перестав скиглити, теж зареготав і заходився бити ложкою по столу.

– Ну, діти, вже одинадцята година. Всім час вкладатися спати, – сказав пан Баер, глянувши на годинник.

– Слава Богу, що в нас у цю ніч не буде порожніх ліжок! – додала пані Баер, дивлячись, як її чоловік поніс Роба, а Нен пішла в супроводі Дейзі й Демі, які захоплено дивилися на неї, як на справжню героїню.

– Бідна тітка Джо так втомилася, що і її слід було б віднести нагору, – сказав Франц, підтримуючи пані Баер, яка здавалася слабкою й змученою після пережитих хвилювань і довгих походеньок.

– Зробимо крісло з рук і віднесемо маму Баер, – запропонував Томмі.

– Ні, дякую, але, може, хто-небудь з вас дозволить мені спертися на своє плече?

– Я! Я! Я! – навперебій закричали хлопці, кинувшись до неї: кожному хотілося, щоб вона вибрала його.

Бачачи, що вони вважають це за велику честь, пані Джо зробила її тому, хто більше за всіх її заслужив. І ніхто не заперечував, коли вона поклала руку на широке плече Дена і, кинувши на нього такий погляд, що він спалахнув від радості й гордості, сказала:

– Оскільки це Ден знайшов дітей, то він і допоможе мені піднятися нагору.

Ден був цілком винагороджений за свою чуйність: пані Баер не тільки вибрала його з усіх інших, але ще, прощаючись із ним, ласкаво сказала:

– На добраніч! Нехай благословить тебе Бог, мій хлопчику!

– Як я хотів би бути вашим хлопчиком! – сказав Ден, відчуваючи, що після всіх сьогоднішніх тривог і небезпек пані Джо стала йому набагато ближче.

– Ти й будеш моїм хлопчиком, моїм старшим сином, – відповіла пані Баер і поцілувала Дена, чим остаточно підкорила його серце.

Наступного дня маленький Роб був цілком здоровий, а от у Нен боліла голова, її подряпане обличчя намастили лікувальним кремом, й вона лежала на дивані в мами Баер. Дівчинка вже не відчувала жодних докорів сумління і вважала свою вчорашню пригоду дуже кумедною.

Це стривожило пані Баер, яка не бажала, щоб її вихованці збирали ягоди ночами й спали на пасовищі, тож розмова з Нен була серйозною. Жінка намагалася пояснити своїй підопічній різницю між свободою і свавіллям, наводячи безліч прикладів. Мама Баер ще не придумала покарання для Нен, але один випадок з власного життя напоумив її.

– Усі діти тікають, – сказала Нен, ніби це було чимось на зразок звичайної дитячої хвороби – кору або скарлатини.

– Припустімо, не всі, – заперечила пані Джо, – а з тих, хто тікає, деякі не повертаються.

– А ви самі збігали з дому? – запитала Нен, чиї гострі очі помітили деякі споріднені риси між нею самою й цією серйозною леді, яка так старанно шила, сидячи біля неї.

Пані Джо засміялася зізналася, що з нею таке теж траплялося.

– Розкажіть мені, будь ласка, – попросила Нен.

– Я робила це кілька разів, – з серйозним виглядом почала пані Джо і з каяттям похитала головою, – і мучила своїми витівками мою бідну маму, поки вона мене не виправила.

– А як? – поцікавилася Нен.

– Одного разу мені купили нові черевички, й мені страшенно захотілося всім їх показати. І хоч мама наказувала мені не йти з двору, я втекла й цілий день гуляла містом. Дивно, як мене не задавили коні, як я взагалі залишилася цілою й неушкодженою. Я бігала в парку з собаками, пускала човники по воді з якимись хлопчиками і їла з якоюсь маленькою ірландкою солону рибу з картоплею. Мене розшукали тільки пізно ввечері. Я спала на ґанку чужого будинку, обнявши великого собаку. Була брудною, як порося, а новенькі черевики зовсім збила.

– Як добре! – вигукнула Нен, яка, схоже, з радістю повторила б пригоду своєї виховательки.

– Наступного дня все було вже не так добре, – сказала пані Баер, намагаючись не усміхатися, згадуючи свої дитячі витівки.

– Мама вас відшмагала? – поцікавилася Нен.

– Ні, вона тільки один раз спробувала це зробити, а потім попросила в мене вибачення.

– Чому ж? Мій тато ніколи не просить вибачення.

– Бо коли вона покарала мене, я обернулася до неї й сказала: «Ти відшмагала мене за те, що я жахливо сердилась, а тепер ти й сама так само розсердилася, й тебе теж слід було б покарати!». Вона подивилася на мене з хвилину, гнів її пройшов, і вона, зніяковівши, сказала: «Маєш рацію, Джо, я справді дуже розсердилася. Як же я можу тебе карати, якщо сама подаю тобі поганий приклад? Пробач, моя дівчинко, а надалі допомагатимемо одна одній виправитися». Я ніколи не забувала цих маминих слів, і вони принесли мені більше користі, ніж могли б принести різки.

Нен кілька хвилин сиділа мовчки, задумливо крутячи в руках баночку з кремом. Пані Джо теж мовчала, даючи їй час подумати над цією історією.

– Мені це подобається, – сказала нарешті Нен, і її лукаве личко зі жвавими очима, кирпатим носиком і глузливим ротиком стало серйозним. – А як же покарала вас мама, коли ви втекли з дому?

– Вона прив’язала мене довгою мотузкою до ніжки мого ліжка, і я пробула в кімнаті цілий день, а переді мною висіли понівечені черевички, що нагадували мені про мій вчинок.

– Ну, таке покарання будь-якого б виправило! – вигукнула Нен, яка найбільше любила свободу.

– Мені це допомогло. Гадаю, допоможе й тобі. Спробуємо? – сказала пані Джо й витягла з шухляди свого робочого столика міцну мотузку.

Розгублена Нен мовчки дивилася, як пані