Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

«Ану виходьте звідти, малий неробо! І це називається роботою? Дрочити по кутках!.. Так ви хочете вивчитись? Чи не так? Бити байди й махати членом!.. Ось програма молоді!»

Я забивався в інше приміщення, щоб дати трішки подихати ногам. Я підставляв їх під кран. Мене з усіх боків смикали через мої черевики, моя мати, така поступлива, нізащо не погоджувалася, що вони завузькі. Це все через мою лінь! Брак старанности! Я завжди був неправий.

Нагорі, на складі, куди я часто бігав, працював маленький Андре, він упорядковував коробки, пензликом з гуталіном проставляв на них номери. Андре працював тут ще з минулого року. Він жив далеко, у передмісті, від дому до роботи долав довгу дорогу… він жив аж за Ванв, у пансіоні «Кокосові пальми».

Щоб не витрачатися на трамвай, він мусив уставати о п'ятій ранку. Він мав із собою коробку для бутербродів. Там була його їжа, замкнена на висячий замок.

Узимку він взагалі не виходив, їв на складі, а влітку ходив перекусити на лавку в Пале-Рояль. Він біг на перерву на кілька хвилин раніше, аби встигнути рівно на полудень на постріл гармати. Це йому подобалося.

Він намагався не з'являтися на людях, мав хронічний нежить, весь час сякався, навіть у серпні.

Шмотки його були ще гірші, ніж у мене, одне лахміття. Інші учні весь час шукали нагоди його віддубасити, тому що він був кволий, з носа текло, й він постійно мимрив… Тож він завжди залишався нагорі, де його ніхто не міг дістати.

Його тітка також погано ставилася до нього, особливо через те, що він дзюрив у ліжко; вона добряче його лупила, він детально описував мені ці сцени, усі мої проблеми були такими дрібними порівняно з його. Він умовляв мене сходити з ним до Пале-Роялю, хотів показати мені повій і запевняв, що заговорював з ними. А ще там були горобці, які дзьобали в нього з руки хліб. Та я не міг туди піти. Я не міг дозволити собі запізнитись бодай на хвилину. Батько божився, що запхне мене в Рокетт, якщо я буду десь вештатись.

Особливо в питанні жінок мій батько був просто жахливий; варто було йому лише запідозрити в мені бажання тільки познайомитися з ними, як він просто скаженів. З нього було досить, що я дрочив. Він нагадував про це щодня, за найменшого приводу. До малого Андре він мав недовіру… Адже той мав плебейські манери… Походив з родини якогось волоцюги… Я — то інша річ, у мене шановані батьки, я маю про це пам'ятати, мені нагадували про це щовечора, коли я геть знесилений і одурілий повертався від Берлопа. Мені влаштовували прочуханку за найменшу спробу щось заперечити!.. Я не повинен розбещуватися!.. Я вже і так маю досить поганих схильностей, які не знати звідки взялися!.. Якщо я і надалі спілкуватимуся з малим Андре, я безперечно стану вбивцею. Мій батько не мав щодо цього жодного сумніву. До того ж мої брудні звички були головною причиною неприємностей та нещасть, які посилала нам Доля…

У мене були просто страшні схильності, це було незаперечно й жахливо. Так, він уже не знав, як мене врятувати… А я не знав, як спокутувати свою вину… І бувають же безгрішні діти.

Від малого Андре ширився поганий запах, ще їдкіший, ніж від мене, запах справжніх злиднів. Він отруював повітря на своєму складі. Його тітка сама стригла йому волосся ножицями, тож на голові в нього виходило щось на кшталт газону із жмутиком волосся, що стирчав спереду.

Від пилу, яким він дихав, його шмарклі перетворювалися на справжню замазку. І ніколи не кінчалися… Улюбленим його заняттям було виколупувати «кози» й потім тихцем їх їсти. Через те, що він сякався в долоню, постійно мав справу з брудом, номерами й гуталіном, він був чорний як дідько.

За день малий Андре мав обробити не менше трьохсот коробок… Він з усіх сил витріщав очі, щоб краще бачити на своєму горищі. Його штани трималися лише на якихось шнурочках і шпильках.

Відтоді як я став виконувати роль лебідки, він більше не спускався у відділи, це його дуже влаштовувало. Він уникав копняків. Заходив на роботу з двору й шмигав попри консьєржку із заднього ходу… Коли «реєстраційних номерів» було надто багато, я затримувався, щоб допомогти йому. У такі моменти я знімав свої говнодави.

Тут, у цьому закутку, можна було спокійно побалакати. Ми влаштовувалися між двома балками, намагаючись через його ніс заховатися від протягу.

Щодо ніг йому пощастило, вони в нього вже не росли. Двоє його братів жили в іншої тітки, в Ле-Ліла. Сестри залишилися в Обервільє з його старим.

Його «фатер» перевіряв газові лічильники в районі… Він майже не бачив сина, не мав часу.

Інколи ми показували один одному свої брехунці. Окрім того я розповідав йому новини з відділів, кого збираються звільнити, завжди були типи, що висіли буквально на волосинці… Ці телепні тільки й думали, як здихатися один одного… яку б запустити брудну чутку… або ж обговорювали тридцять шість способів, за допомогою яких можна роздивитися задницю клієнтки, коли вона сідає.

Серед клієнток траплялися доволі розбещені… Часом вони так ставили ногу на драбинку, щоб усе було видно, й, хихочучи, бігли геть… Одна з них, коли я проходив попри неї, показала мені свої підв'язки… Ще й видавала при цьому смоктальні звуки… Я піднявся до Андре, аби йому про це розказати… Ми розмірковували над тим, як виглядає в неї між ногами, коли там усе зволожується… жовте? червоне? чи воно пече? А які литки? Ми також видавали звуки язиком і слиною, імітували поцілунок… І все-таки ми встигали обробляти від двадцяти до тридцяти сувоїв за годину. Малий Андре навчив мене одного виверту із шпильками — надзвичайно важливого, коли розгортаєш тканину з одного кінця… з тонким сатиновим краєм. Після першого надрізу треба навскоси трохи відгорнути й заколоти тканину. І саме так акуратно й точно закріпити… Треба вміти не забруднити гладкий лицевий бік… І спершу слід помити свої лабети. Тобто без справжньої техніки тут не обійтись.

* * *

Удома розуміли, що в Берлопа я довго не протримаюсь, що мій дебют не вдався… Лавлонґ, коли зустрічав матір то там, то тут у кварталі, по дорозі на закупи, весь час наговорював на мене: «Ах! Шановна пані, ваш хлопчик не злий, це точно! Але який же він легковажний!.. Ох! Ви були цілком