Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

«Отже, ти, Фердінане, значно розбещеніший, зіпсутіший і брехливіший, ніж я міг собі уявити?»

Після цього поглянув на матір, беручи її у свідки, мовляв, що тут скажеш… Я невиправний…

А я був цілком приголомшений і силкувався збагнути, в яких жахливих вадах, в яких нечуваних збоченнях мене, врешті-решт, звинувачують?.. Я не міг уторопати… Був цілковито вражений. Я знаходив у себе безліч недоліків, але на чомусь одному не міг зупинитися…

Батько підвівся із стільця, пішов у кімнату, він хотів усе обдумати на самоті… Я заснув і бачив жахіття… Мені снилося, що малий Андре розповідає щось жахливе панові Берлопу.

Наступного ранку ми з мамою вирушили за моєю трудовою характеристикою… Пан Лавлонґ повернув нам її особисто… Ба більше, він побажав провести зі мною бесіду…

— Фердінане! — сказав він. — З поваги до ваших добрих батьків я вас не звільняю… Вони вас просто забирають!.. За власним бажанням! Ви усвідомлюєте різницю?.. Повірте, мені неприємно, що ви йдете від нас. Проте! Ваша поведінка підірвала дисципліну у всіх відділах!.. А я відповідаю за це, хіба не так?.. Я строгий, але справедливий!.. Тож хай цей зрив змусить вас серйозно задуматись! Та дещиця, якої ви тут навчилися, стане вам у пригоді на іншому місці! Будь-який досвід корисний! Ви запізнаєтесь з іншими господарями, можливо, не такими поблажливими!.. Це якраз той урок, який вам необхідний… Ну ось! Ви його отримали, Фердінане! І хай він піде вам на користь!.. У вашому віці слід вчитися!..

Він переконано потис мені руку. Мати була дуже схвильована… Навіть зронила сльозу.

— Вибачся, Фердінане! — наказала вона, коли ми підвелися, щоб уже йти… — Він ще молодий, пане, надто молодий!.. Подякуй панові Лавлонґу, адже він, незважаючи ні на що, дав тобі чудову характеристику… Ти знаєш, що не заслужив цього!

— Що ви, дорога пані, то дрібниці, повірте мені. Це все не страшно! Фердінан — не перший хлопець, який не зовсім вдало починає! Їй-бо ні! Років через десять він сам, я переконаний, прийде до мене й скаже… на цьому ж місці… Саме мені, особисто: «Пане Лавлонґ, ви правильно вчинили! Ви шляхетна людина! Завдяки вам я багато чого зрозумів!..» А сьогодні йому неприємно мене бачити!.. Але це ж нормально!..

Мати стала заперечувати… Він поплескав мене по плечу. Й показав нам на двері.

Наступного дня вони взяли іншого учня… Я дізнався про це… Він не протримався й трьох місяців… Спотикався на кожній сходинці… Він ледь не загнувся на роботі.

Та незалежно від того, був я правий чи ні… я став справжнім тягарем для родини. Дядько Едуар взявся шукати для мене нове місце, аби я міг почати все спочатку. Було зручніше, щоб цим зайнявся він… Він хотів, щоб я змінив заняття…

Я вже мав досвід… Зрештою, про це краще не згадувати. Так і порішили.

* * *

Щойно потрясіння минулося, як батько знову взявся за старе… Він відновив складання переліку всіх моїх вад… Шукав ґанджі, приховані в глибині моєї натури, ніби то були якісь явища природи… Горлопанив щосили… впадав у транс… Йому здавалося, що його переслідує ціле збіговисько чудовиськ… І скрізь він підозрював підступи ворогів… Це міг бути хто завгодно, на будь-який смак… Євреї… інтриґани… кар'єристи… А особливо франкмасони… Я не розумів, до чого тут були вони… Він постійно молов ці нісенітниці… Й так зациклився на цьому, що майже забув про мене…

Він лаяв останніми словами Лепрента, бажаючи йому нових нападів гастриту… барона Мефеза, свого генерального директора… Будь-кого й будь-що, тільки б розпалитись і розлютитись… Він влаштовував жахливі скандали, які чули всі сусіди…

Мати кидалася до його ніг… Він не переставав кричати… Його знову почала турбувати моя доля… Він знайшов у мені найгірші вади… Нечувану зіпсутість! Після цього всього він умиває руки!.. Як Понтій Пілат!.. так він казав… Давав зрозуміти, що знімає із себе будь-яку відповідальність…

Мати дивилася на мене… свого «проклятого»… Робила трагічний вибір… Їй не хотілося кидати мене… Оскільки було очевидно, що мене чекає ешафот, вона принаймні хотіла бути зі мною до кінця…

* * *

Єдине, що гуртувало нашу родину в Пасажі, — це була тривога щодо харчів. І вона була величезна. Я відчував її з першого свого подиху… Вона передалася мені відразу… У всіх нас вона була нав'язливою ідеєю…

У наших душах жив страх. У кожній кімнаті страх буквально слизотів зі стін… Через нього ми навіть не могли нормально ковтати, нерегулярно харчувалися, стрибали зиґзаґами по Парижу, від площі Мобера до площі Зірки, аби лише скупитися подешевше, сповнені страхом перед банкрутством, перед квартплатою, перед працівником газової компанії, у постійних думках про податки. Я навіть не мав можливости як слід підтерти свій зад, тому що весь час нам треба було кудись поспішати.

Відтоді як мене прогнали від Берлопа, додався страх, що я ніколи ніде не влаштуюся… Я вже знав про жебраків та безробітних, про сотні людей тут і в усьому світі, які перебували за крок від повного краху… Вони були цілком беззахисні!

Сказати по правді, єдине, що мене розважало в житті, — це випереджати своїх шефів у питанні мого звільнення… Я завжди наперед відчував чергову підлоту, яка очікувала на мене… Був напоготові… Як тільки я помічав, що щось негаразд з роботою, як в іншій моїй кишені вже росла нова невеличка посада деінде. Господар — це завжди негідник, який тільки й думає, як тебе спекатись… У глибині душі в кожного живе страх одного чудового дня залишитися «ні з чим» і без роботи… Потім я завжди тяг плуга, хай би якою паскудною була та робота… Задовбував себе так, ніби робив щеплення… Байдуже, чим займатися… Тинявся вулицями, горами й болотом. Мав заняття, які годі було якось назвати, помацати, визначити… Мені по цимбалах… Усе це не має значення. Що безглуздішою була моя робота, то більше вона мене заспокоювала…

Будь-яка робота викликає в мене огиду. На біса їх розрізняти?.. Нехай інші співають дифірамби роботі… Якби моя воля, срати я на неї хотів… Але така вже наша доля…

* * *

Дядько Едуар мав дедалі більші успіхи в галузі механіки. Він торгував фарами та автомобільними запчастинами, переважно у провінції. На жаль, я ще був замалий, аби їздити з ним. Треба було трохи зачекати… Я ще потребував нагляду…

Щодо мене дядько