Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
То була брехня, брудний наклеп… Я чудово це усвідомлював. Та мені вже було байдуже! Ця смердюча балаканина потрібна лише для того, аби я ще більше гарував!.. Він використовував моїх батьків… Адже вони ще могли мене прогодувати… Він знецінював мою працю, щоб змушувати мене працювати задурно. Я міг говорити й робити що завгодно, мої старі все одно мені не повірили б, тільки ще більше дерли горло…
Малий Андре, хай би який жалюгідний, а таки заробляв тридцять франків на місяць. На більше він був не здатний… Мій батько жахався, коли думав про те, що мене чекає в майбутньому. Де я зможу влаштуватися? Він просто не уявляв… Для контор я не дуже годився… безперечно, ще менше, ніж він сам!.. Я не мав ніякої освіти… Якщо я завалю справу з торгівлею, все полетить під три чорти… Він робив дошкульні зауваження… Просив зглянутися на нього… Проте я робив усе, що міг… Не шкодував сил… Удавав, що сповнений ентузіазмом. Приходив на роботу на годину раніше… Йшов додому пізніше за всіх інших… Проте я був на поганому рахунку… Робив лише дурниці… Панікував… Весь час помилявся…
Треба пройти через усе це, щоб до кінця зрозуміти систему… Вона має через нутрощі дістатися аж до серця…
Зараз мені часто трапляються невдоволені, які на все нарікають… Але це лише бідолашні задовбані задниці… дрібні людці, невдахи, що чіпляються за насолоди… Їхня злість, як укус блощиці… За неї не треба платити, вона дістається майже задарма… Справжні телепні…
Звідки їм знати про це… Хіба з ліцею… Самі балачки, слова на вітер. Справжня ненависть іде зсередини, з молодости, бездарно розтраченої на непосильну роботу. Таку, що від неї здихають. Тільки тоді ненависть буде така сильна, що залишиться назавжди. Вона проникне скрізь, її вистачить, щоб отруїти все, щоб винищити всю підлоту і серед мертвих, і серед живих.
Щовечора, коли я повертався, мати цікавилась, чи я не одержав розрахунку… Вона весь час готувалася до найгіршого. За вечерею про це заговорювали знову. Ця тема була просто невичерпна. Чи зароблятиму я колись на життя?..
Ці розмови, особливо за столом, справляли на мене гнітюче враження. Я майже не наважувався просити добавки. Квапився покінчити з їжею. Мати також їла швидко, та я її все одно дратував:
«Фердінане, скільки разів тобі казати! Ти навіть не помічаєш, що їси! Ковтаєш не пережовуючи! Глитаєш, як пес! Подивись на себе! Ти вже аж світишся! Аж зелений!.. Хіба це піде тобі на користь? Для тебе роблять усе можливе, а ти даремно марнуєш харчі!»
* * *
Малого Андре на складі майже не діставали. Лавлонґ дуже зрідка туди підіймався. Коли він ретельно писав номери, йому ніхто не набридав.
Андре полюбляв квіти, що часто буває з неповноцінними, він привозив їх із села й розставляв у пляшках… Прикрасив ними всі балки горища… Одного ранку він привіз величезний оберемок гілок глоду. Всі це бачили… Було вирішено, що таке неприпустимо. Всі так довго обговорювали це в присутності Лавлонґа, що він вирішив піднятися й самому подивитись… Андре насварили й заставили все викинути у двір…
Внизу, у великих відділах, працювали лише старі пердуни, «експедитори». Ніколи не бачив лицемірніших і брехливіших виродків… А їм уже годилося б подумати про той світ.
Там був один працівник, довготелесий Маґадюр з «Паризького постачання», найбільший козел. Він і накрутив Андре… щоб зіпсувати наші стосунки… Вони часто разом ішли дорогою з Порт де Ліла… Він наплів Андре сім мішків, аби тільки зганьбити мене перед ним… Це було нескладно… На нього було легко вплинути. Сидячи годинами на самоті, він знемагав від недобрих передчуттів. Варто було лише комусь щось йому натуркотіти у вуха, застерегти від якихось підступів… Після цього його годі було переконати, що то все вигадки… Будь-яка брехня сприймалася ним на віру… Коли я зайшов до Андре, він кипів від обурення…
— Це правда, Фердінане? — запитав він. — Це правда, що ти хочеш зайняти моє місце?..
Я нічого не розумів… Стояв як телепень… Я був просто вражений… А Андре вів далі…
— Ой! Прошу тебе, йди геть! Годі прикидатися! Всі в крамниці вже давно знають! Лише я один сумнівався!.. Я просто дурень, ото й усе!..
Він завжди був блідий як смерть, а тут пожовтів; зі своїми рідкими зубами, весь у шмарклях, він так розхвилювався, що став просто жахливий, на нього гидко було дивитися… А ще скуйовджене волосся, прищаве обличчя, сморід. З ним неможливо було говорити… Мені було соромно за нього…
Він гадав, що я хочу посісти його місце… Та мені в тисячу разів більше хотілося, аби мене виштовхали за двері… Хоча куди б я потім пішов? То було б чудово… Але я не міг собі цього дозволити… Навпаки, я мав чіплятися, старатися з усіх сил, викручуватися… Я спробував йому це пояснити. Та він мені більше не вірив. Цей гад Маґадюр добряче його обробив.
Відтоді він остерігався кожного мого руху. Більше не показував мені свого хазяйства, боявся, що я всім про це розкажу. Він сам ходив у туалет, щоб спокійно покурити. Більше не говорив про Пале-Рояль…
На сьомому поверсі, між прольотами сходів я, скинувши свою ношу, забивався в кут, знімав черевики, жакет і чекав, коли це закінчиться…
Андре вдавав, що не бачить мене, він приніс собі нагору «Чудові ілюстровані пригоди». Й читав, розгорнувши їх на підлозі… Коли я заговорював до нього, навіть дуже голосно, він удавав, що не чує. Малював собі пензликом цифри. Все, що я говорив чи робив, видавалося йому підозрілим. На його думку, я був зрадником. Якщо він утратить місце, тітка влаштує йому таке, що він потрапить до лікарні… Авжеж! Я завжди про це знав… Та мені було нестерпно, що він вважає мене негідником.
— Гей, Андре, — нарешті промовив я до нього. — Зрозумій нарешті, що я не збираюся тебе підсиджувати!..
Не промовивши до мене і слова, він далі бурмотів собі над картинками… Читав, ворушачи губами. Я підійшов ближче, щоб глянути, про що там… Це була історія про короля Кроґольда… Я чудово її знав… Здавна… Ще коли жила Бабуся Кароліна… Ми вчилися по ній читати… У нього був лише один випуск, єдиний примірник…
— Гей, Андре, — запропонував я йому. — Хочеш, я розповім, що там далі! Я знаю це напам'ять!..
Він нічого не відповів. Але на
