Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
— Послухай, я розповім тобі далі… — Я скористався ситуацією. — «Все населення Християнії сховалося в церкві… Під склепінням собору, що був учетверо більший за Нотр-Дам… Усі стають навколішки… там усередині… Чуєш?.. Вони бояться короля Кроґольда… Просять прощення у неба за те, що встрягли у війну… За те, що захищали Ґвендора!.. Принца-зрадника!.. Вони не мають куди подітися… Під склепінням церкви їх зібралося сто тисяч!.. Ніхто не наважується вийти!.. Усі настільки налякані, що навіть забули молитви!.. Щось бурмочуть! Старі, торговці, молоді, священики, боягузи, малі діти, зґрабні панночки, архієпископи, поліціанти — усі наклали в штани… Притискаються одне до одного… Жахливий шарварок… Усе це буруниться, стогне… Ніхто навіть не сміє дихнути від такого напруження… Всі благають… Просять… Щоб король Кроґольд не палив усе… Хай лише передмістя… Хай би не палив усе, аби їх покарати!.. Центральний ринок просить про це! склади, зважувальна, будинок священика, палац Правосуддя і Собор!.. Свята Християнія… Найчудовіша у світі! Їм нікуди подітися! Усі скоцюрбилися… ніби хотіли зникнути…
З-за стін чути, як наростає жахливий гуркіт… Це передовий загін короля Кроґольда… Брязкіт заліза на розвідному мосту… Ох! Таки-так! Кавалерійський ескорт!.. Король Кроґольд під брамою… Підводиться у стременах… Чути, як гримлять обладунки… Лицарі прямують через передмістя Станіслас… Величезне місто перетворилося на пустку… Ніде ані душі… За королем рухається галасливий почет слуг… Брама недостатньо широка… Візки застрягають у проході… Високі мури валяться з обох боків… Усе руйнується!.. Криті візки, легіонери, варвари проштовхуються вперед, катапульти, слони зі здибленими хоботами рвуться через пролом… У місті панує тиша, заціпеніння… Сторожові вежі… Монастирі… Будинки… Крамниці… Усе завмерло…
Король Кроґольд зупиняється на перших сходинках притвору… Навколо нього гавкають, стрибають, стають на задні лапи двадцять три доги… Ця зграя вже відзначилася в битвах з ведмедями й турами… Ці величезні псюри спустошували цілі ліси… від Лаби до Карпат… Попри галас Кроґольд чує відгомін церковних співів… які виводить принишклий натовп, що зачаївся під склепінням… Чорна меса… Велетенська брама повільно повертається на завісах… І Кроґольд бачить, що там ворушиться… у глибокому мороці… переховується цілий народ! Він боїться підступу… Не хоче заходити… Орган гуде… Його громовий відгомін проникає крізь три портали… Та він не вірить!.. Це зрадливе місто!.. Завжди таким буде!.. Наказує Прево[25] негайно звільнити весь Собор… Три тисячі слуг все зминають, б'ють… розтягують… Натовп сахається, потім знову оточує їх, напирає на двері… проривається в проходи… У найманих вбивць роботи під саму зав'язку… Але від них мало користи… Король усе ще в сідлі й чекає… Його величезний, кудлатий першерон б'є копитом. Король поїдає здоровенний кусень м'яса, цілу баранячу ногу, вгризається в неї, відриваючи великі шматки… Рве її на частини, лютує… Чого там застрягли?.. Нараз король підводиться у стременах… З усієї орди він найдужчий… Він свистить… Кличе… Збирає свою зграю навколо себе… Розмахує над головою куснем м'яса… Й з розмаху кидає його далеко в темряву… Воно падає посеред церкви… Просто серед людей, що сидять навпочіпки… Уся зграя з ревом і вищанням кидається на них… Доги рвуть усіх підряд, душать… гризуть… Жахлива паніка. Крики посилюються… Сповнений жахом натовп кидається до сходів… Тиснява… товкотнеча, людська лавина докочується до розвідних мостів… Людей чавлять об стіни… піками й візками… Тепер шлях перед королем вільний… Собор належить йому… Він пришпорює коня… В'їжджає… Вимагає повної тиші… Нехай замовкнуть зграя… люди… орган… військо… Він ще трохи просувається вперед… Проїздить три портали… повільно злазить… Оголює велетенську шпагу… Креслить нею великий хрест… А потім підкидає її далеко… далеко нагору… На саму середину вівтаря!.. Війну закінчено!.. Підходить його брат, архієпископ… Він стає на коліна… Зараз затягне «Вірую…»
Що не кажи, а оповідь, звичайно, справила певне враження. Малий Андре не проти, аби я продовжив… з подробицями… Він дуже полюбляв захоплюючі історії… Але боявся потрапити під мій вплив… Вовтузився у своїй норі… перебирав ганчір'я… Він не хотів, щоб я його причарував… щоб ми знову стали друзями, як раніше…
Трохи згодом я знову підіймаюся вже з іншим вантажем… Він і далі не говорить зі мною… Я був добряче стомлений і сів. Мені кортить, аби він зі мною заговорив. І я починаю: «Слухай, я знаю ще один розділ, в якому купці вирушають до Палестини… з Тібальдом у хрестовий похід… Вони залишають трубадура стерегти замок з принцесою Вандою… Ти нічого про це не знаєш? Це дуже цікаво! Особливо про помсту Ванди, як вона змиває кров'ю завдану їй образу… як принижує свого батька».
Малий Андре розвісив вуха. Він мене не перебивав, але я почув шурхіт у коридорі… Мені хотілося зберегти зачарування. Та раптом у віконечку я помітив пику Лавлонґа!.. Я схоплююсь. Він, напевне, спеціально піднявся, щоб мене упіймати на гарячому… Я підходжу… шморгаю носом… Він робить мені знак…
«Чудово! Чудово, Фердінане! Згодом ми з цим розберемося! Стійте на місці, мій хлопчику!..»
Довго чекати не довелося. Наступного дня опівдні я зайшов додому, а мати вже мені виклала…
«Фердінане! — починає вона зразу, вже змирившись із неминучим, цілковито зломлена… — Тут був пан Лавлонґ, власною персоною!.. Знаєш, що він мені сказав?.. Він не хоче більше тебе бачити в магазині! Ось так! Такі от справи! Він уже давно був незадоволений, але зараз його терпіння дійшло до краю! Він каже, що ти годинами переховуєшся на горищі!.. І це замість того, щоб працювати!.. І ти розбещуєш малого Андре! Він зловив тебе! Не відмовляйся!.. Ти розповідав історії… просто огидні!.. Ти не маєш що сказати! Дитині з народу! Безпритульному! На щастя, пан Лавлонґ знає нас уже десять років! Господи, та він знає, що ми не просто так усе це затіяли! Він знає, як ми гаруємо! Удвох — твій батько і я — щоб дати тобі все необхідне!.. Він розуміє, чого це коштує! Він нас поважає! Завжди такий люб'язний до нас. Він просив мене забрати тебе… З поваги до нас він тебе не звільнить… Позбавить нас цієї неприємности!.. Ох! Коли я розкажу про це твоєму батькові!.. Той цього не переживе!..»
Батько якраз повернувся, прийшов з контори. Як тільки він прочинив двері, мати почала свою оповідь… Слухаючи, він тримався за стіл. Не вірив своїм вухам… Позирав на мене, роздивляючись з голови до п'ят, здіймав плечі… Потім знеможено опускав… Від такої почвари, як я, голова йде обертом! Він не дер горло… Навіть не бив мене… Лише запитував себе, як це витримати?.. В
