Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Мати робила все можливе, щоб не затримувати нас, та все одно шкутильгала позаду… Ми хотіли якомога швидше знайти готель і винайняти там номер, аби вона могла відпочити… хоч трохи… Потрапити до Лондона ми вже не прагнемо, ми надто змокли… Ми точно підхопимо якусь болячку, коли рушимо далі… Та й взуття не витримає. Ми чалапаємо просто по багнюці, й взуття так голосно чвакає, ніби йде ціла череда.
Аж ось і готель… На фасаді напис позолоченими літерами… Та опинившись перед готелем, нам стало страшно… Повернули назад… Дощ припустив іще дужче. Ми спробували прикинути, скільки тут коштують хоча б якісь дрібнички… Вигляд чужих грошей нас налякав… Заходимо в чайну… Там нас зрозуміють… Тільки-но ми сіли, поглянули на свою валізу… А то не наша!.. На митниці серед штовханини ми помилилися!.. Квапливо вартаємо назад… Нашої валізи нема!.. А ту, яка в нас опинилася, віддають начальникові вокзалу… Так що врешті ми залишилися ні з чим!.. Гірше годі й уявити!.. Таке могло трапитися лише з нами!.. У певному сенсі це справді так… Мій батько має слушність… Ми не мали, у що перевдягнутися… не залишилося жодної сорочки! Та все-таки треба було йти… У селі на нас стали звертати увагу: волочаться собі троє, закляклі й промоклі до нитки. Справжнісінькі цигани! Слід було вибрати, якою дорогою йти далі… Ми звернули на першу-ліпшу… За останнім будинком…
«Брайтон»… було написано на вказівнику, він за чотирнадцять миль звідси… То не біда, адже ми завжди ходили далеко пішки. Щоправда, ми ніколи не ходили разом. Мій батько весь час тримається попереду… Він не надто пишається тим, що йде з нами… Навіть тепер, змоклий, брудний, знеможений, він намагається відокремитися… Сама лише думка про те, що ми можемо до нього заговорити, спричиняє в нього страждання… Він тримає дистанцію.
Моя мати вже висолопила язика, так боляче їй тягти за собою ногу. Вона хекає, як побитий пес.
Дорога звивається серед скель. Дощ припускає. Унизу, в проваллі, заповненому хмарами й уламками каміння, реве океан.
Моряцький кашкет мого батька насунутий майже до підборіддя. Його плащ так облягає форми, що зад нагадує цибулину.
Мати дибає й на ходу знімає капелюшок, той самий, з ластівками й вишеньками. Вона залишає його на згадку кущеві… Чайки, що втекли від бурі, ширяли навколо нас і страшенно кричали. Напевне, вони були здивовані, що й ми опинилися тут серед хмар… Згинаючись під поривами вітру, ми брели далі… Скелі, підйоми, як хвилі, знову й знов… безкінечно… Батько поступово зникає в тумані… Розчиняється в струменях зливи… Видно, як він стає дедалі меншим удалечині, на іншому схилі.
«Піднімемося ще на цей пагорб, Фердінане!.. І я перепочину! Як ти гадаєш, він уже бачить той Бріштон, чи як його? Думаєш, це ще далеко?..» Вона вже геть вибилась із сил. Сісти ніде. Всі узбіччя розмокли… Її одяг збігся так, що рукави доходили лише до ліктів… Черевики роздулися, як бурдюки… Раптом нога матері підгинається… Підкошується під її вагою… І вона падає вниз, у рівчак… Її голову затисло… Вона не може навіть поворухнутися… Пускає бульбашки, як жаба… Дощ в Англії — це океан, що висить у повітрі… В ньому поступово тонеш…
Я кричу на все горло, гукаю на допомогу батька… Мати сповзає все далі! Тягну її з усіх сил. Смикаю. Все дарма!.. А ось і наш мандрівець. Одурів від туману. Напружуємо сили разом… Тягнемо, тягнемо, розгойдуємо її. Викорчовуємо з густої багнюки… Вона ще й усміхається. Їй надзвичайно приємно знову бачити свого Оґюста. Питає в нього про новини… Чи він не надто втомився?.. Що бачив на краю скелі? Він відмовчується… Лише каже, що треба поквапитись… Треба швидше повернутися в порт… Ще сто підйомів та сто спусків до цілковитого виснаження. Нашу дорогу годі пізнати, так її переорала негода. Нарешті вдалечині вогні… засяяли порт і маяки… Вже глупа ніч… Тримаючись одне за одного, похитуючись, ми проходимо попри той самий готель… Ми нічого не потратили… Нікого не зустріли… Ми не мали жодного одягу, окрім того лахміття, що було на нас… У нас такий виснажений вигляд, що на судні до нас виявляють співчуття… Дозволяють перейти з третього в другий клас… пропонують прилягти… На вокзалі в Дьєппі ми лягаємо просто на лавки… Ми маємо негайно повертатися… У поїзді розігралася ще одна сцена через мамині закрепи…
— Ти не ходиш уже добрий тиждень!.. То ти вже ніколи більше не ходитимеш!
— Я сходжу дома…
Він мав буквально фобію від того, що вона ходить не регулярно. Поїздки спричинюють закрепи. Тепер він думав лише про какання. У Пасажі нарешті ми могли посушитися. Ми утрьох підхопили нежить. Ще легко відбулися. Батько мав добрячий синець. Ми пояснювали це тим, що якась коняка хвицнула його, коли він проходив у момент пострілу гармати…
Пані Дівонн була дуже допитлива, вона хотіла знати все. Всі подробиці пригод… Вона також була в Англії під час весільної подорожі. Аби краще чути оповідь, вона навіть переривала гру на піаніно… якраз посеред «Місячної сонати».
Пан Візьйо також був ласий до всього незвичайного та захопливого… Едуар прийшов з Томом дізнатися, як у нас справи… У мене й мами були свої маленькі враження… Та батько не хотів, аби ми про це розповідали… Він сам говорив без упину… Можна було подумати, що він справді побачив щось дивовижне… й фантастичне… нечуване… цілком неймовірне… в кінці дороги… там за скелею… коли зник у тумані… між Брайтоном і ураганом… Батько зовсім сам, окремо від усіх!.. загублений у бурі… між небом і землею…
Він уже більше не соромився, описував їм справжні чудеса… Нарозповідав сім мішків!.. Мати йому не суперечила… Вона завжди була щаслива, коли він мав успіх… «Хіба не так, Клеманс?» — запитував він, коли вигадки ставали геть неправдоподібними… Вона з усім погоджувалася й підтверджувала… Вона, звісно, розуміла, що він перегинає палицю, але ж це приносить йому задоволення!..
— Але в Лондоні ви не побували? — запитав дитинний пан Аерозіт, торговець окулярами з № 37, який одержував з Лондона скельця…
— Були, та лише на околицях… Проте ми бачили найголовніше!.. Це порт! Загалом, це єдине, що там варте уваги! А ще передмістя!.. Ми мали всього кілька годин!..
