Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Розваги були на будь-який смак! Які завгодно ігри! Атракціони! Балачки!.. Загадки!.. Під деревами!.. Для паній… Дядько Артур давав жару… загальний улюбленець… Він метушився, ліз у кожну розмову… При цьому не знімав з голови свого брунатного артистичного берета. Навіть зараз, у розпал літа. Піт котився з нього градом… Він анітрохи не змінився… Гостроносі черевики, оксамитові штани… Велетенська краватка у вигляді салатного листка…
Він мав слабинку до покоївок, і знайшов собі вже трьох… Ті були такі щасливі прислуговувати йому і любити його… Він і чути не хотів про свої поневіряння на вулиці Вожирар… То вже забулося!.. Він навіть не дав моєму батькові закінчити… Навіщо згадувати такі дурниці… Розцілував нас усіх по черзі… Він був дуже радий бачити нас…
«Артуре! Послухай мене хоч одну хвилину!.. Твої кредитори не відходять від наших дверей!.. з ранку до ночі!.. Не дають нам спокою!.. Ти чуєш?» Артур одним жестом відмахнувся від усіх цих мізерних спогадів. А мій батько виглядав як жалюгідний, упертий телепень… Взагалі його вже було шкода! Ходіть-но всі сюди!.. Ходи, Оґюсте! Потім розкажеш! Я покажу вам найчарівніший краєвид у цій місцевості!.. Сен-Жермен — ніщо порівняно із цим… Спершу стежка вгору… потім ліворуч, а там під зеленим склепінням моя майстерня!..»
Так він називав свою хатинку… Вона справді була на мальовничому місці. Звідтіля відкривався краєвид на зелену долину… Сена до Вільнев-Сен-Жорж, а з другого боку ліс Сенар[20]. Годі й уявити щось мальовничіше. Йому пощастило. За житло він не платив і шеляга. Певна річ, адже він охороняв ставок землевласника…
Ставок заповнювався лише взимку, влітку він пересихав. Панії дуже любили дядька… Від покоївок проходу не було. Харчів було скільки завгодно!.. Мускатне вино, таке саме, як і в сільському шинку, ковбаса, артишоки та білий сир… Скільки душа забажає! Моїй мамі він так смакував. Отже, Артур не надто журився… Розповідав нам про нові замовлення… Вивіски для бістро, бакалійних крамниць, пекарень… «Вони робитимуть корисне, а я красиве!» Це був його девіз… Стіна була завішана ескізами: «Фарширована щука» — здоровенна синьо-червоно-кіноварного кольору рибина… «Прекрасна купальниця», змальована з однієї його подружки-пралі, з сяючими пипками на грудях, чудова ідея… Майбутнє було забезпечене. Лишалося лише порадіти за нього.
Перш ніж повертатися до села, він усе порозпихав у три або чотири глеки, весь харч, як ото зазвичай ховають скарби перед тим, як їх закопати… Не хотів залишати навіть об'їдків. Остерігався випадкових перехожих. На дверях написав крейдою: «Більше не повернуся».
Ми вирушили до шлюзів, де він мав знайомих моряків. Довго чимчикували крутими стежками, мати дибала позаду. Коли врешті дійшли, їй стало зле, вона сіла на камінь. Ми дивилися на буксири, на вітрильні шлюпки, що здавалися такими вразливими й тендітними, як скло… Вони ніде не наважувалися причалити.
Огрядний наглядач за шлюзами тричі сплюнув тютюн, скинув камізельку й, крекчучи, поліз до своєї махини… Поворотна брама затремтіла, заскрипіла й повільно зрушила з місця… Забурунилася вода… Стулки здригнулися й піддалися… «Артеміда» дала довгий гудок… судна рушили вперед…
А далі Вільнев-Сен-Жорж… Сірий міст через Іветт… потім пагорби… Внизу село… рівнина… здійнявся вітерець… він налітає на річку… розгойдує судно… невпинне плюскотіння… гілля хльоскає по воді… З берега… Звідусіль… борги було забуто… Про них навіть не згадують… Повітря п'янить нас… Ніхто більше не лається з дядьком Артуром… Він пропонує прокататися на той берег. Мати не погоджується сісти в човен… Тоді він залазить сам. Зараз він нам покаже, на що він здатен. Гребе проти течії. Батько оживає, засипає його порадами, закликає бути обережнішим. Навіть моя бідна мати стрепенулася. Побоюючись, аби не сталося чогось жахливого, вона кульгає за нами берегом річки.
Дядько Артур заважає рибалкам, що сидять на ослінчиках, підкидають корм у воду… Вони криють його останніми словами… Він застрягає в лататті… Та зараз усе буде гаразд… Він пітніє за трьох атлетів. Повертає, потрапляє у вузький прохід, тепер він має негайно вирулювати, відійти до піщаної коси від величезного ланцюгового буксира[21]. Той заявляє про себе здалеку. «Квітка кар'єрів» рухається повагом, з неймовірним гуркотом… Зачіпає дно річки… Збурює все… намул, щук і тіла утоплеників… Забризкує багнюкою й розорює обидва береги… Скрізь, де вона проходить, залишається хаос і руйнації… Флотилія човнів розгойдується, натикається на віхи… Три човни затонули разом з рибалками. Для суден це погибель! «Квітка кар'єрів» з'являється з-під мосту. У своєму череві, на палубах і містку це судно пре цілу купу залізяччя, різні причандали й пекельні механізми. За ним волочиться не менше двадцяти барок, навантажених вугіллям… Не найкращий час для прогулянок!.. Мій дядько хапається за конопляну мотузку… Він уже не має часу дістатися до берега… Човен здіймається на хвилях. Його чудовий капелюх падає у воду… Він нахиляється, намагається дотягтись… Випускає весло… Завмирає розгублено… Хоче дістати… Втрачає рівновагу… І падає задом у воду, зовсім як у кіно… На щастя, він уміє плавати!.. Всі кидаються до нього, обнімають, підбадьорюють… Апокаліпсис проминув нас… спустився униз до Рис-Оранжис й сіє там нові жахи…
Ми опиняємося в місцевому шинку «Здохлий пічкур», де збираються робітники шлюзів, вітаємо одне одного… Час для аперитиву… Дядько Артур заледве встиг обсушитися, як його вже оточили всі його знайомі… Він має ідею!.. Створити клуб «Брати вітрил». Рибалки цим не надто захоплені… Він збирає членські внески… Його подружки у захваті… Ми залишаємося на вечерю… Обліплений паперовими ліхтариками й комарами, перед тарілкою супу дядько затягує романс «Поет сказав мені…» Ніхто не хоче, аби він повертався до свого ставка… Його не пускають… Він просто розривається…
Ми вирушили на вокзал… Зникли непомітно, поки він туркотів собі далі… Але мій батько залишився невдоволеним… Особливо, коли трохи помізкував… Його гризли сумніви… Він не міг собі пробачити, що не сказав того, що збирався… Йому забракло рішучости. Ми поїхали туди ще раз. Артур уже мав нового човна зі справжнім вітрилом… і навіть з маленьким клівером спереду. Він лавірував, наспівуючи «Sole mio». Його гарний спів відлунював серед піщаних кіс… Він аж сяяв… Батько більше не міг цього витримати… Це не могло так тривати далі… Не дочекавшись аперитиву, ми втекли, ніби обпльовані… Ніхто не бачив, як ми поїхали… Більше ми вже ніколи не приїжджали… Це
