Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Вона знала всі родинні історії в Пасажі. Ба більше, коли десь траплялося піаніно, то їй не було рівних… Незважаючи на те, що їй було вже за сімдесят, вона ще могла заспівати «Фауста», але була обережна. Постійно пхала до рота смоктунці, аби не зірвати голосу… Вона сама могла зображати цілий хор, складаючи руки ріжком. «Вічна слава!»[18] Вона встигала відбивати ногами такт і тарабанити по клавішах.
Урешті ніхто не міг стриматися, всі аж качалися від сміху. Прямо при ній. Пані Дівон такі дрібниці не зупиняли. То була артистична натура. Мамі було соромно, та вона також хихотіла… Це йшло їй на користь…
* * *
Мати вже не могла без неї обходитись, незважаючи на всі її недоліки й забаганки. Скрізь брала її з собою. Ввечері її проводжали до Порт Бісетр. Вона поверталася пішки до Кремлен, що поряд з притулком.
У неділю вранці вона заходила за нами, й ми разом ішли на цвинтар. Нам треба було на Пер-Лашез, сорок третя ділянка. Батько ніколи туди не ходив. Він панічно боявся могил. Ішов з нами лише до Рон-Пуан навпроти Рокетт. Там він читав газету й чекав, коли ми повернемося.
Склеп Бабусі був дуже доглянутий. Ми прибирали то підв'ялий бузок, то часом жасмин. Самі привозили троянди. То була єдина розкіш, яку наша родина могла собі дозволити. Ми міняли квіти у вазах, чистили до блиску плитку. Всередині все виглядало, як у ляльковому театрі з різнобарвними статуетками та серветками зі справжнього мережива. Мати щораз приносила нові, це її трохи втішало. Вона прикрашала інтер'єр.
Поки йшло прибирання, вона весь час схлипувала… Кароліна була там, унизу, далеко… Я весь час згадував Аньєр… Те, як ми надривалися заради квартирантів. Я ніби знову бачив це все перед собою. Попри те, що тут щонеділі все прибирали й чистили, з глибини здіймався якийсь дивний і ледь уловний запах… трохи гострий, тонкий, кислуватий, який щось нагадував… він потім переслідував скрізь, незважаючи на квіти… навіть у запаху квітів… Від цього голова йшла обертом… він підіймався знизу, можна було подумати, що нічого немає, аж ні, ви помилилися. Та ось він знову!.. Я ходив до кінця алеї по воду для квітів… Поки ми працювали… я мовчав… А потім знову починав відчувати слабкий запах… Ми запирали тяжкі двері… Читали молитву… Поверталися до Парижа…
Пані Дівонн без упину пасталакала… У неї розгулявся апетит від того, що треба було так рано вставати, витратитися на квіти й так довго схлипувати… На довершення всього в неї був діабет… Може тому вона постійно була голодна… Як тільки ми вийшли із цвинтаря, їй забаглося перекусити. Вона говорила про це, не вгаваючи, то вже була справжня манія. «Ти знаєш, Клеманс, чого б мені хотілося? Ну, щоб не здаватись ґурманкою!.. Невеличкий шматочок галантину[19] на маленькому окрайчику не надто черствого хлібця… Що ти на це скажеш?»
Мати нічого не казала. Їй було ніяково… Я раптом відчув, що мене нудить… Що я зараз виблюю… Я думав про галантин… Про те, якою має бути зараз голова Кароліни там, унизу… про всі оті черви… тлусті… великі… вони гризуть… ворушаться всередині… Усе прогнило… й мільйони у цьому гної, сморідний вітер…
Ми саме зустрілися з батьком… Він ледве встиг відтягти мене за дерево… Я виблював на ґрати… Батько відскочив, але не зовсім вчасно…
«От негідник!..» — закричав він… Йому ляпнуло спереду на штани… На нас витріщалися люди. Йому було соромно. Він швидко пішов сам в інший бік, до Бастилії. Не хотів більше нас знати. Ми з паніями зайшли в невеличке бістро, якраз навпроти в'язниці.
Пізніше я часто там проходив. І щоразу туди зазирав. Там завжди було порожньо.
* * *
Дядько Артур зав'яз у боргах. Від вулиці Камбронн до Ґренель він позичав так багато й ніколи не повертав, що його життя стало просто нестерпним, усе зникало, як у бездонній бочці. Якось уночі він потай вибрався з квартири. Йому допомагав один його приятель. Вони навантажили мотлох на візок, запряжений віслюком. І перебралися на околицю. Ми вже лягли, коли вони заїхали, щоб нас попередити.
Артур скористався нагодою, аби заодно позбутися і своєї подружки, покоївки… Вона заводила мову про сірчану кислоту… Одне слово, треба було вшиватися!
Вони з приятелем знайшли хатину, де його ніхто б не зміг потурбувати, на схилах Атіс-Мон. Уже наступного дня до нас налетіли кредитори. Вони не забиралися з Пасажу, негідники!.. Діставали батька навіть у конторі «Коксінель». То була просто ганьба! Батько метав громи й блискавки… Знову влаштовував скандали…
— Що за банда! Що за поріддя!.. Що за брудна потолоч уся ця сімейка! Ні хвилини спокою! Дістають навіть на роботі!.. Мої брати поводяться так, ніби вийшли з тюрми! Моя сестра торгує сракою в Росії! Мій син уже зіпсутий до краю! Ну я і вплип! Ну й обісрався!..
Мати губилася й не знала, що сказати… Вона вже не намагалась заперечувати… Він з цього користався…
Кредитори швидко втямили, що батько дорожить честю родини… Й тепер не відпускали його ні на крок. Не вилазили з нашої крамниці… Нам і так уже не вистачало на їжу… Якби ми заплатили борги, то вже б зовсім подохли…
«Поїдемо до нього наступної неділі!.. — ухвалив рішення батько. — Я побалакаю з ним як чоловік з чоловіком!..»
Ми виїхали раненько, аби мати більшу певність, що застанемо його тверезим… Спершу ми трохи поблукали… Врешті знайшли дорогу… Я гадав, що побачу дядька Артура приголомшеним, заляканим, з каяттям на обличчі: як він десь у закутку печери, куди його загнали триста жандармів, гризе засушених щурів… Тобто таким, як у «Захоплюючих картинках» описували каторжників-утікачів… Та дядько Артур виявився геть іншим… Ми знайшли його вже за столом бістро «Чарівна Адель». Він влаштував нам свято у затінку дерев… Та й пив він аж ніяк не оцет, а добре сухе в кредит!.. Рожеве мюскаде… Найкращих сортів… Він почувався пречудово… Ніколи йому не було краще… Він розважав усіх сусідів. Його вважали неперевершеним… Приходили лише задля того, аби його послухати… Ніколи раніше в «Чарівній Аделі» не було стільки
