Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Найбільші п'яниці й зайди і поготів вважали нас за останніх ідіотів… Вони з цікавістю спостерігали за тим, як ми намагаємося скрізь навести лад. Навіть спускалися з нами у підвал… коли ми йшли за дрючком, яким пробивали забиті стічні труби… Тут було не до жартів… Бабуся великими шпильками високо підколювала свої спідниці, залишаючи лише коротку сорочку. А потім бралася до справи… Нам було потрібно багато гарячої води. Її приносили в глечику від шевця навпроти. Пожильці не дали б її ні за які гроші. Кароліна длубалася в глибині резервуара з нечистотами. Вона рішуче пхала туди дрючок, прочищала забиті отвори. Та дрючка не вистачало. Вона занурюювала туди обидві руки, квартиранти приходили разом з дітиськами подивитися, як витягають їхнє лайно, а потім папір… ганчір'я… Вони зумисне забивали труби… Кароліна була не з гидливих, вона нічого не боялася…
Коли пожильці бачили, що вона все зробила й знову все стікає як треба… То цінували її зусилля… Не хотіли залишатися осторонь… Врешті вони бралися нам допомагати… Потім пропонували перехилити чарчину… Бабуся пила з ними… Вона не тримала зла… Усі вітали одне одного з Новим роком… від щирого серця… Байдуже, що треба було віддати гроші… Вони не були дріб'язковими… Якби вона захотіла їх вигнати, вони б мали час для помсти… Ще до переїзду розгромили б усю буду… Обидва будинки вже були в проломах… Щораз ми намагалися їх заткнути… Все було даремно… Вони постійно пробивали їх знову… Ми спеціально перли із собою замазку… Труби, антресолі, стіни й підлога нагадували якесь латане лахміття… Та найбільше потерпав умивальник у туалеті… Він був весь потрісканий на краях… Бабуся не могла втримати сліз, коли бачила, в якому він стані. Решітка паркану також мала жахливий вигляд. Скручена… Ніби лакриця… Якось до них приставили дуже добросерду стару консьєржку… Вона не протрималася й тижня… Бідна бабця втекла в паніці… Першого ж тижня двоє пожильців намагалися її задушити… у ліжку… через якісь верети…
Будиночки, про які я розповідаю, досі там. Змінилася тільки назва — з вулиці Весела стала вулиця Гнила… Якраз була така мода…
Змінилося безліч пожильців, одинаків, сімейних, цілі покоління… Вони продовжували дірявити стіни, це саме робили щури, миші, цвіркуни й мокриці… Ті діри вже ніхто не затикав… Усе це перейшло до дядька Едуара. Будинки так понищилися, що згодом стали виглядати, як решето. Ніхто вже не платив за квартири… Пожильці постаріли і втомилися від безкінечних суперечок… Мій дядько, певна річ, також… Навіть туалети врешті їм набридли… Їх більше не нищили. Їх просто не було. Там влаштували комірчини. Складали туди свої візки, лійки та вугілля… Тепер навіть не було достоту відомо, хто взагалі живе у цих будинках… За актом комісії вони підлягають знесенню… Й скоро зникнуть… Здається, зараз там мешкає чотири родини… А може, набагато більше… Начебто португальці…
Ніхто вже не намагається дотримуватись порядку. Бабуся так старалася, та все було даремно… По суті, від цього вона й померла… Вона довше, ніж зазвичай, поралася спершу в холодній, а потім у гарячій воді… У січні, на сильному вітрі, вона конопатила паклею помпу і розморожувала крани.
Навколо ходили пожильці зі свічками, аби присвітити нам та поглянути, як просувається робота. З оплатою вони просили ще трохи зачекати. Ми мали зайти знову наступного тижня… Ми вирушили назад до вокзалу…
Біля касового віконечка Бабуся Кароліна відчула запаморочення й ухопилася за поручні… Це було так не схоже на неї… Починалася лихоманка… Ми знову перейшли через площу, зайшли у кав'ярню… Чекаючи на потяг, випили один грог на двох… Коли дісталися до вокзалу Сен-Лазар, вона зразу пішла додому. Не мала більше сил… Почався жар, дуже сильний, як тоді у мене в Пасажі, але в неї був грип, а потім почалася пневмонія… Лікар навідувався вранці та ввечері… Вона була в такому тяжкому стані, що ми не знали, що й казати сусідам у Пасажі…
Дядько Едуар човником курсував між крамницею та її помешканням… Стан щораз погіршувався… Вона вже не хотіла міряти температури, не хотіла, щоб знали, скільки там градусів… Та залишалась при повній свідомості… Том ховався за меблями, не рухався, майже не їв… Мій дядько притяг у крамницю кисень у здоровенному балоні.
Якось увечері мати не повернулась до обіду… Наступного дня ще до світанку дядько Едуар розштовхав мене у ліжку й наказав негайно вдягатися. Сказав мені: «Треба попрощатися з Бабусею…» Я ще не зовсім уторопав… Ще не прокинувся… Ми йшли швидким кроком… Вулицею Роше… Консьєржка була на ногах… Спеціально принесла лампу, аби присвітити нам у коридорі… Нагорі у передпокої мати ридала, стоячи на колінах поряд зі стільцем. Усе тужила й постогнувала, ніби від болю… Батько стояв… Нічого не казав… Лише раз по раз виходив на сходовий майданчик і вертався… Зиркав на годинника… Смикав собі вуса… Потім крізь прочинені двері я побачив Бабусю на ліжку в дальній кімнаті… Вона тяжко дихала, хрипіла, задихалася, видавала жахливі звуки… Лікар якраз пішов… Потис усім руки… Потім мені дозволили зайти… Я бачив, як тяжко дихала Бабуся. Її обличчя стало тепер жовтувато-червоним, було вкрите потом, воно здавалося маскою, що поступово розплавляється… Глянула на мене пильно, але все ще ласкаво, моя Бабуся. Мені сказали її поцілувати… Я вже сперся об ліжко… Вона жестом зупинила мене… Ледь усміхнулася… Хотіла щось сказати… У глибині горла в неї хрипіло, хрип не припинявся… Нарешті вона затамувала його… і ніжно, як могла… «Добре працюй, мій малий Фердінане!», — прошепотіла вона… Я не боявся її… Загалом, ми розуміли одне одного… Зрештою, потім я добре працював… Та це нікого не стосується…
Моїй матері вона також хотіла щось сказати. «Клеманс, моя дівчинко… слухай уважно… не забувай про себе… прошу тебе…» — змогла вона промовити… І тут уже зовсім почала задихатися…
