Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Продавець масла і яєць висловлював незадоволення. Вважав нас нахабами з купою мотлоху. Його натяки були просто огидними!..
Наш ряд був не найзручнішим, проте поряд із садом… І в затінку крислатих лип… Опівдні прийшов час покупниць… Вони торгуються, маніжаться, а тут, крий Боже, подує вітерець! Найменший порив — і все злітає, підіймається з шелестом… очіпки, капелюшки, носові хустинки, ажурні панчішки… Все так і проситься злетіти, тендітне, як хмаринки. Ми закріплювали речі шпильками й гачками. Наш прилавок став мов той їжак… Вибагливі клієнтки проходять повз… Пурхають, як метелики, у супроводі однієї чи двох кухарок… Потім вертаються… Мати розхвалює їм свій товар… показує вишивку… брюссельське мереживо… витончену дивовижу від пані Еронд…
— Як це чудово, що ми вас тут надибали!.. На цьому базарі просто неба!.. Але ж у вас є крамниця!.. Дайте мені візитівку!.. Обов'язково зайдемо до вас!..
І, зашурхотівши сукнями, пройшли повз, небагато вдалося їм всучити. Але принаймні це була реклама!..
Раз по раз наше мереживо здуває до того типа, що стоїть поряд, на його ескалопи… Він демонструє нам свою відразу…
Для кращої торгівлі ми мали б прихопити з Парижа гарного манекена з пишним бюстом, який би підкреслював вишуканість ліній, муслінових та сатинових рюшів… тисяч викрутасів «феї Альфора»… Аби всупереч усьому серед городини та тельбухів зберегти хоч трохи стиль Людовіка XV, оту атмосферу витончености, ми притягли на село справжній музейний експонат, невеличкий шедевр, низький комод з рожевого дерева… У ньому ми тримали свої сендвічі.
Ще гіршими за вітер були зливи!.. Усі наші витончені речі перетворювались на млинці… Позолота стікала з них двадцятьма струмками… навіть тротуар ставав клейким… Ми все збирали губками… Та найгіршим був зворотній шлях. Батькові ми ніколи не скаржились.
За тиждень був Анґьєн, у четвер був іноді Порт ла Кліньянкур… Ми розташовувалися біля «блошиного ринку»… Я дуже любив торгівлю на базарах… Через неї я пропускав школу. На свіжому повітрі я ставав некерованим… Коли увечері ми повертались додому, батько справляв на мене жахливе враження… Вічно був невдоволений… Приходив зустрічати нас на вокзал… Мені так і кортіло впустити комодик йому на ноги, аби подивитися, як він заскаче.
У Кліньянкурі у нас були геть інші клієнти… Там ми розкладали тільки найгірше, самий мотлох, що роками валявся у підвалі. Ми віддавали все за безцінь.
Саме на «блошиному ринку» я познайомився з малим Пополем. Він працював на перекупку, яка розкладалася за два ряди від нас. Він продавав для неї ґудзики в проході та біля брами, тинявся базаром з табличкою на мотузку, одягненою на шию. «13 штук за 2 су, пані!..» Він був молодший за мене, але дуже спритний… Ми зразу стали приятелями… У цього Пополя мене особливо захоплювало те, що він не носив взуття, лише дерев'яні підошви, підв'язані мотузками… Його ноги звикли до цього… Я також знімав черевики, коли ми вирушали на прогулянку.
Він за мить продавав свої набори, ми навіть не встигали їх роздивитися — дюжина ґудзиків з одним додатковим, кістяні, перламутрові… А далі ми були вільні.
Ба більше — він знаходив час, аби й самому підзаробити. «Це просто», — пояснював він мені… Коли ми вже не мали один від одного таємниць. Біля фортечного валу Вісімнадцятого бастіону та в закинутих приміщеннях трамвайного депо на Ла Вілетт він зустрічався з солдатиками, яких задовольняв, а також з м'ясниками. Він пропонував і мені познайомитися з ними. Та все це відбувалося надто пізно, і я не міг туди піти… За це можна було заробити п'ятифранкову монету, а то й більше.
За кіоском з терезами він продемонстрував мені, хоч я його про це і не просив, як дорослі у нього відсмоктують. Пополю пощастило, в нього вже був сік, а в мене ще ні. Якось за вечір він заробив п'ятнадцять франків.
Аби вшитися, я брехав, казав, що йду за картоплею-фрі. Моя мати добре знала Пополя, не терпіла його навіть здалеку й забороняла до нього ходити. Все ж таки ми разом тікали й гуляли аж до Ґонесс. Я ним просто захоплювався… Коли він чогось лякався, в нього починався нервовий тик, він нараз засмоктував язика, а на обличчі в нього з'являлася потворна гримаса. Врешті я почав його імітувати.
Ґалантерейниця Пополя, коли той ішов торгувати, давала йому кумедну куртку, як у мавпи у цирку, цілком всіяну ґудзиками: великими, маленькими, середніми, спереду й ззаду, ціла колекція зразків — перламутрових, залізних, кістяних…
Пристрастю Пополя був абсент[13], ґалантерейниця наливала йому щораз, коли той повертався, вдало розпродавши товар. Від випитого він ставав зухвалішим. Він курив солдатський тютюн, ми самі робили самокрутки з газетного паперу… Він не гидував у когось відсмоктати, був справжнісінькою свинею. Про кожного чоловіка, який нам траплявся на вулиці, ми сперечалися, якого в нього розміру. У такому кварталі моя мати ні на мить не могла полишити наш крам. А я дедалі більше відбивався від рук. А потім трапилося ось що.
Я гадав, що Пополь надійний, чесний, вірний. Я помилявся щодо нього. Він повівся як підар. Треба називати речі своїми іменами. Він увесь час торочив мені про аркебуз. Я не зовсім уявляв собі, що він має на увазі. Одного разу він приніс оту свою штуку. Це була довга ґумка, натягнута особливим чином, щось на кшталт рогатки з подвійним гачком, пристрій для полювання на птахів. Він сказав мені: «Потренуємось! А потім розіб'ємо вітрину!.. Є одна підходяща на проспекті… А потім пальнемо в поліціянта!..» Супер! Класна ідея! Проходимо попри школу. Він каже: «Почнімо тут!.. Школярі якраз виходять, легше буде вшитися». І передає мені цю штуку… Я заряджаю її здоровецькою каменюкою. Натягую ґумку, тримаючись за її кінець… І кажу Пополю: «Дивись угору!» І клак! Тарарах!.. З усього маху в дзиґар!.. Все у друзки… а я стою, як дурень, і не можу отямитися від гармидеру, який сам і влаштував… Від циферблата — одні скалки. Збігаються перехожі… Мене хапають на місці злочину, як пацюка… Мене тягнуть, копають по дорозі. Я кричу: «Пополь!..» А той пропав! Уже й слід за ним захолов!.. Волочать мене до матері. Влаштовують їй скандал. Вона мусить за все заплатити, а то я опинюсь у буцегарні. Вона
