Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Вибачте, замислилась… — сказала я і простягнула жовту дисконтну картку.

Касирка швидко сунула її в апарат і почала вправно вибивати чек.

— Це — теж ваше? — Вона вказала очима на пляшку горілки, котра підкотилася під бік йогурту.

— I don’t know… No… Seems to me — no…

— Що-що?

— He знаю… Hi… Здається, ні… — повторила я і полізла за гаманцем.

Робочий день закінчувався, і касирка була втомлена і роздратована.

— Випендрюється… — тихо сказала вона спостерігачу в синій формі, що стояв за її спиною.

Я вже йшла, коли почула його відповідь:

— Може, іноземка. Дивись, як одягнута…

Одягнута я нормально, тобто як завжди — джинси і футболка, але останнім часом отримувала купу компліментів. І це мене трохи дратувало. Особливо, коли їх робили малознайомі люди. В цьому я вбачала підступ: раптом якийсь «засланий козачок»? Після того, як вийшла з лікарні з романтичним діагнозом «астенічний синдром», за мною пильнували. Навіть лікар дзвонив: «Як справи, голубко? Тиск сьогодні міряли?» А до чого тут тиск? Усі були надто делікатні. Даремно! Я більше не боялася прямих запитань на кшталт: «Ну що, дурепо, більше не ковтатимеш пігулок?!» І я б відповіла: «Ні. Тому що я добре сплю і в мене пречудовий апетит! І — купа РОБОТИ… Годинник тікає…»

Я витягла покупки з металевого кошика, вкинула до сумки і вийшла з універсаму.

Літній вечір було намальовано рожевим пензлем. За шосе, за мостами, за грядою високих будинків, на протилежному краю річки виднілися зелені пагорби, з них велично поставали золоті бані і хрести. Я подумала про те, що я обожнюю своє місто. Що воно — моє, що зима в ньому зовсім не страшна, а літо — не таке вже й спекотне. Що світ усе ж таки мудро влаштований — як мотрійка! — якимось диваком. А я захищена, тому що мене, як молюска, котрий не має шкіри, надійно оберігають безліч тисячолітніх нашарувань…

З кав’ярень линули звуки футбольного матчу, вони були забиті вболівальниками, проте столики на вулиці — вільні.

Я вирішила випити кави. Я не дуже люблю сидіти сама за столиком — одразу ж хтось підходить «Дєушка, скучаєте?». Як їм пояснити, що «скучают» тільки кретини!

Не встигла сісти, як ось він, перший. Відділився від стійки, виходить на вулицю — пожертвував заради мене футболом. Неабиякий подвиг.

— Біля вас вільно?

— Не тільки біля мене, — сказала я. — Ось там скрізь — також.

Перелякався. Сів за сусідній столик. Свердлить очима декольте. Автоматичним жестом я поправила підвіску на ланцюжку.

— У цій кав’ярні роблять смачну каву… — прокоментував він здаля мій перший ковток. Цікаво, чим зіпсує другий? Гадаю, висловить думку щодо чудової погоди або розповість про хід матчу.

Власне, матч уже закінчився. Бармен заклацав пультом. Звісно, поставив на музичний канал.

Чомусь я напружилась. Так буває: живеш собі, споживаєш каву, дратуєшся через якогось непотрібного залицяльника, дивишся на пагорби — і щось тебе пробиває, щось перемикається, щось підкочується до горла. І ти намагаєшся зрозуміти — що то є, від чого? Де та деталь, котра змусила ось так напружитися? Це може бути якась зовсім нікчемна дрібниця. Наприклад: раптом посеред міста почуєш запах моря чи соснового бору. І тоді починаєш думати: коли так уже було? Я зовсім забула, що за мною спостерігають. Він, мабуть, побачив, як змінилося моє обличчя, і вирішив, що це через нього:

— Подобається пісня?

…Nobody, nobody compares with she!

Into any company she is more buxom then other,

Her jokes are more laughable,

Everybody, everybody

Everybody observes how she drinks wine,

How she takes a cigarette, how persfect she dances…

She can speak only by eyes

Her eyes are so alive that words are superfluous.

She laughs. Her braselets are jingleing.

Her skirt — like a flag.

She has friends and has not enemies!

Now she is knowing how many peoples will come to her!

Not one. Not two…

They will come…

They will come to her without fail!

Even if cold winter will be or cloud-burst…

She is laughing. Its such fun![1]

Я поглянула на екран: на ньому гнучко крутилася білявка в лискучій чорній сукні. Трохи вульгарна, але, беззаперечно, талановита. Її голос пронизував, немов електричний струм. Я навіть боязко поглянула на бокали, що висіли над шинквасом. Зрезонують — і розлетяться вщент!

— Цікаво, про що вона співає… — вивів мене на ту ж орбіту набридливий сусід.

— Подивіться у словник… — відрубала я.

— Насправді, я знаю, — сказав він. — Вибачте, я більше не заважатиму вам.

І процитував:

Ніхто, ніхто не зрівняється

Із нею!

В будь-якій компанії вона — найвеселіша,

У неї найдотепніші жарти,

Всі,

всі,

всі спостерігають, як вона

п'є вино, тримає сигарету,

танцює…

Вона вміє говорити самими очима —

Вони такі, що слова — зайві.

Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами.

Її спідниця як прапор.

У неї є друзі і зовсім, зовсім, зовсім

немає ворогів!

Тепер вона знає, скільки людей

Прийде до неї!

Не один і не двоє…

Вони прийдуть…

Вони обов'язково прийдуть до неї!

Навіть якщо буде

Холодна зима або злива…

Вона сміється. Їй весело…

— Це все? — запитала я.

— Так, — запевнив він.

— Не так… — сказала я і зацікавлено поглянула на співбесідника. Він був досить гарний. Тобто був мені до вподоби. — Ви пропустили два рядки:

… І ніхто не здогадується, що вона

По-ми-ра-є…

Він сміливо пересів до мене.

— А знаєте, чому я вам набридаю? — сказав серйозно. «Приблизно уявляю… — подумала я. — Ресторан-горілка-ліжко…»

— Тому, що у мене є таке саме… — він тицьнув пальцем в моє декольте.

— Невже? Як цікаво! — засміялась я.

Він не зрозумів, бо обличчя його стало ще серйознішим. Він поліз до кишені і викотив на долоню прозору кульку. У середині неї було чорне вкраплення, схоже на квітку.

Я посмикала свій ланцюжок — на його кінці в срібному плетиві висіла така сама.

— Що ж тут дивного? — невпевнено сказала я. — Мабуть, наші батьки працювали на одному підприємстві. Колись таку фіговину мала кожна дитина…

— Як вас звати? — спитав він.

— Для вас це не має жодного значення!

— Побачимо… — сказав він і додав: — У вас гострий язичок. Я називатиму вас Голка. Пані Голка…

1 січня — липень, 2006 рік