Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько

— А ми і не домовляємось! — посуворішав стариган. — Поки ви тут — виконуйте. Зрештою, я вам плачу.

Він мав рацію. Я прикусила язичка.

— Гаразд. Спробую. Але попереджаю — мої епістолярні здібності далекі від ідеалу.

— Побачимо.

Він відібрав купку папірців і простягнув мені.

Я покірно взяла. А що було робити?

Учора ввечері я так само взяла той зелений блокнот, сьогодні — листи.

— Дорогий господарю, — безнадійним тоном мовила я, вже збираючись зачинити за собою двері, — майте на увазі, якщо завтра ви змусите мене аранжувати під хард-рок сорокову симфонію Моцарта — я точно відмовлюсь!

І поквапилася зачинити двері, ледь зачувши його єхидне: «Побачимо!»

З

Я пішла до себе і кинула листи на ліжко.

Мені добре думається, коли я ходжу. Вирішила прогулятись містом, зазирнути у вікно школи: підслухаю, що каже дітям Іванко-Джон, а потім ми разом зайдемо чогось випити в дерев’яну кав’ярню. Підсвідомо я просто відтягувала час. Різного читання з мене було досить! А тут ще й треба попрацювати головою, щось відповісти — невідомо кому і навіщо.

Я вийшла на вулицю «чорним» ходом, гордо пройшовши повз кухню, де матуся Же-Же, забувши про тиск, щось весело наспівувала собі під ніс.

Як завжди в цей час, котрий тут не називали «фієстою», вулиці були тихі і порожні. Я вже до цього звикла, але зараз відчула маленький заштрик роздратування, яке наростало прямо пропорційно з моїм пересуванням до міського фонтана. Напад мізантропії. Мені раптом стало затісно на цих вулицях, посеред цих лялькових котеджів (згадала той щоденник і сама здивувалася: справді «будиночки для Барбі»!). Я підійшла до школи. Школа — це голосно сказано: одноповерхова будівля з двома класами дітей різного віку. Як я вже помітила — старші діти виїжджали вчитися в коледжі, а молодшим викладали предмети всього кілька вчителів-багатоверстатників, типу Іванка-Джона. Через відчинене вікно я бачила, як він узад-уперед ходить по класу і… переповідає Гомера.

На якусь мить усе це здалося мені фантасмагорією: шкільне подвір’я, засипане яблуневим квітом, яскраве світло і темний квадрат прочиненого вікна, довгі, як хвилі океану, рядки «Одіссеї». Я прихилилася до стовбура, і на мене одразу посипалися пелюстки: яблуні відцвітали. Голос затих. Іванко-Джон помітив, як я стою під деревом, навхрест охопивши плечі руками. Можна було подумати, що пішов сніг і мені зимно. Мабуть, він так і подумав, спостерігаючи, як на мене осипаються пелюстки. Його кудлата голова в темряві вікна скидалася на полотно якого-небудь голландського маляра епохи Відродження. Раптом я подумала, що так воно і є, що це — саме портрет, намальована картина, застигла мить, в якій рухомими є тільки ці пелюстки, що осипаються з дерева. А ще я подумала, що завжди так буває: хтось — у вікні, ЗА вікном, а хтось стоїть ПО ТОЙ БІК — під деревом.

Це дві різні картини, у двох взаємовиключних кольорових гамах.

Іванко-Джон, не відводячи погляду, взяв зі столу смішний мідний дзвоник і захилитав ним над головою: кінець уроку. Десятеро учнів загрюкали партами…

— Знаєш, коли я дивилася на тебе із саду, — сказала я, — мені здалося, що на наступній вечері кульку витягнеш саме ти… Не знаю чому, але це було так чітко, так ясно зрозуміло. Так невідворотно.

— Я вже ненавиджу ці вечері! Не нагадуй.

— А я, здається, їх полюбила. Щось у цьому є: живеш не просто так, а в очікуванні.

— В очікуванні чого?

— Господи, ти ж сам казав, що збираєшся їхати звідси, стати письменником, здобути всесвітню славу і таке інше. І ми всі дружно тобі це напророкуємо! Буде весело…

— Я так не думаю, — сказав він. — Давай зараз не будемо про це говорити.

— Не будемо, — погодилась я. — Але ти не повинен відступати.

— Не певен. Мені тут подобається… Більше, ніж я б того хотів…

Ми зайшли до кав’ярні.

— Одне віскі, — кивнув він огрядній білявці. — І…

Звісно, він сказав — «блу айс».

— За законом парних випадків, — посміхнулася я, пригадуючи зелений блокнот, — десь: невідомо де, хтось: невідомо хто — полюбляє цей самий напій.

— Це не дивно.

— Звісно…

Ми мляво перемовлялися. Ми обоє не любили слів.

— Слова — п’явки, які наповзають до рота! — сказав він.

— Слова бувають як бульбашки. Але не мильні, а — тугі, гумові, — додала я.

— Я часом бачу їх! — сказав він.

— Я — теж. Особливо, коли люди говорять аби про що. Тоді я бачу, як вони випускають назовні лише бульбашки. А коли треба відповідати, відчуваю, що з мого рота вилітають такі самі! І все довкола перетворюється на ящик з різнобарвними кульками на дитячому майданчику, що ставлять у супермаркетах. У ньому можна задихнутися.

— А ще, коли до мене так говорять, я бачу перед собою лише одне велике обличчя з довгим гострим дзьобом, котрий видобуває мене з мушлі, як смачного молюска.

— …і тоді хочеться втекти в астрал через сімку!

— Як це? — зацікавлено спитав він.

— Не знаю…

— Але ж ти це сказала!

— Коли?

— Щойно!

— Часом я кажу щось таке, чого сама не розумію. Не зважай. Є такі словосполучення, котрі не потребують розуміння. Вони просто — звучать. І все.

— Тому я читаю дітям Гомера…

Я згадала про листи, які всучив мені мсьє Паскаль, і здригнулася. Бути б мені Гомером, я б не переживала, про що писати…

— Послухай, — сказала я. — Коли писатимеш свої книжки, не забудь вставити туди нашого старого. Як на мене, це цікавий людський екземпляр. І за сюжетом не треба далеко ходити: молодий вчитель нудьгує у провінційному містечку, знайомиться зі старим відлюдником — господарем маєтку. І починаються чудеса…

— Я вже думав про це… І… — він нерішуче помовчав, — і пишу. Вже. Точніше… майже закінчив.

— Правда? А як називається?

Пауза. Ми випили.

— Це не остаточна назва, але поки що — «Гра в Бога»…

Ми надовго замовкли. Я впевнена, що ми думали про одне й те саме.

Про амулет мсьє Паскаля. Ту кляту кульку, яка чекає на Іванка-Джона рано чи пізно. А швидше за все — зовсім скоро. Якщо не з’являться новачки і мсьє досипле в скляний акваріум жменьку нових кульок…

— Ти віриш, що це — чесна гра? — спитала я. — Що все відбувається так, як він говорить? Часом мені здається, що він — просто знущається.

— Навіть якщо це так, усе одно тут відбувається багато цікавого. Такого, з чим ти будеш жити потім. Можливо, до кінця днів. Він, цей старий дивак, знає,