Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Мсьє… — сказала я, наближаючись на тремтячих ногах. — Мсьє Паскаль, я живу тут майже рік і за все вам красно дякую. Але останнім часом…
Я хотіла поставити купу запитань, котрі настукало в моїй голові те кляте курчатко. Але він розсміявся, перебиваючи мене:
— Рік? Ви сказали — рік?!
— Рік чи півтора, яке це має значення!
— Вісім днів, моя люба, вісім днів! Це — лише дев’ятий… І він добігає кінця… Все позаду, пані Голко, все позаду…
«Авжеж… — пронеслося в голові. — Авжеж… Цей люб’язний пан хоче сказати, що я здатна трахатися на другий день знайомства, хиляти віскі — на третій, одночасно заводити і втрачати друзів — на четвертий, а вправно писати — на сьомий?!!! Супер!»
— Тепер я маю вас відпустити.
— Але ж, мсьє, я не зіграла в амулет!
— Вам не треба грати. Я вам його просто подарую. На добру згадку.
— Тобто ви ось так, просто зараз хочете мене позбутися?
— Ні. Але я бачу, що тут ви себе вичерпали. Недаремно ж ви зараз прийшли в дорожньому одязі…
— О, мсьє, я просто розлютилася. Вибачте. Я можу одягнути будь-яку з суконь! І матусин фартух зверху!
— Це невипадково. Будемо прислухатися до знаків долі, пані Голко…
У мене більше не було аргументів.
— Якщо так, то поясніть мені все: про блокнот, про дитячі листи, про цей рік, котрий тривав «вісім днів». Ви ж не хочете, аби я померла від цікавості!
— Звісно… Звісно… — в задумі пробурмотів він. — Я все-все поясню. Хвилини за три-чотири. А тепер у мене для вас сюрприз. Я впевнений, що він вам сподобається.
Мсьє прочинив двері, і увійшов Іванко-Джон. Розгублений і сумний.
8
Далі все понеслося таким галопом, що я лише ковтала повітря роззявленим ротом. Ритм спілкування прискорився настільки, що я почала задихатися.
— Маєте три хвилини! — різко сказав мсьє Паскаль.
Він не жартував. Ми це добре знали, спостерігаючи, як швидко випаровуються інші гості: раз-два — і стільці порожні!
Мсьє відійшов у глиб кімнати.
Ми мовчали.
— Мсьє Паскаль, — нарешті вимовив Іванко-Джон. — Я вас дуже поважаю, ціную вашу увагу і фантазію, але… це вже переходить усякі межі.
— Дві хвилини! — не обертаючись констатував господар.
Я стенула плечима:
— Не заперечуй… Будь ласка.
— Ти вирішила остаточно? — спитав Іванко-Джон.
— Так.
— Ми можемо жити тут… — почав говорити він. — Я викладатиму в школі… Ти підеш із цього дому (він гнівно засопів у бік господаря)… Ми будемо ходити до лісу, до церкви… Пам’ятаєш…
— Одна!
— Та хто ви такий, чорт забирай! — закричав Іванко-Джон і хотів ухопити мене за руку.
— Які ж ви, люди, егоїсти і егоцентрики, — сказав мсьє, підходячи до нас. — Не розчаровуйте мене, Джоне! Ваш час вичерпано. Прошу покинути приміщення. Дві секунди, що залишилися, вам не потрібні! Все, що ви говорите, — не те. Не те…
Він сказав це так упевнено, що Іванко-Джон відступив. Я знаю, він чекав на моє слово. І не почув його. Я просто не могла говорити.
Грюкнули двері…
За дві секунди я встигла б сказати: «Я люблю тебе». І завтра ми пішли б до нашого лісу…
9
Я залишилася стояти посеред зали із німим запитанням в очах.
— Запам’ятайте, пані Голко: народження і смерть — дві важкі РОБОТИ. Два найскладніших процеси в людському житті, і горе тим, хто цього не розуміє, ставиться як до фатуму чи випадковості. Затямте: це робота! Її треба виконувати гідно. Так, як це роблять звірі і птахи. А ви, голубонько, обрали надто легкий шлях. Він — не ваш. Я це одразу зрозумів. Я дав вам відпочити — а тепер: уперед! Ви ще згадаєте мене добрим словом. А якщо не згадаєте, я не ображусь…
— Але чому я, чому я, Господи?..
— Це риторичне запитання! Його ставлять без винятку всі — у горі і в радості. На нього немає відповіді…
Я знову почала задихатися, у голові паморочилося, кімната пливла перед очима, силует у чорному смокінгу хилитався переді мною, роздвоювався…
— Немає?..
— Ні. І не шукайте її, як досі не шукали! Я сам не знаю.
Голос гудів у мені, як ієрихонська труба, я напружувалася, щоби розрізнити звуки. Одночасно в голові знову почали калатати китайські дзвоники і прокльовуватися курчатко…
— Мій вибір — випадковий. Пам’ятаєте, що казав Ніколо?..
…оло-оло-оло…
— Але знай: я дивлюсь на кожного і кожному — відповідаю.
…аю-аю-аю…
— Як на ті листи?… — прошепотіла я, ледь ворушачи вустами. Я вже нічого не бачила в суцільній темряві. Мабуть, він засмикнув штори…
— Так. Варто лише мати очі і вуха…
…уха-уха-уха…
— Я хочу допомагати вам відповідати… Ви самі не впораєтесь…
— Добре.
…обре-обре-обре…
— Тиск?
— Перепрошую, мсьє?
— Тиск?
— Нормалізується!
— Дихання?
— Стабільне!
— Відключаємо штучне?
— Так. Хвилини через дві! Один, два, три… Разом!
— Що ви кажете, мсьє! Це — сон?!!
— Це вже сон. Вона заснула!
— Добре. Нехай спить. Можете везти в палату!
— Реанімаційну?
— Ні, можна в загальну. Через годину дасте два кубики!
— Поїхали!!!
Дев'ятий день
— Будете платити, чи як?
Я і не помітила, що стрічка транспортера з моїми продуктами вже посунулась до касирки. На ній лежала
