Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
Упевнена, це була перевірка — чи почну я нишпорити по його документах. Звісно, як справжня служниця, я не знехтувала такою можливістю! А як інакше?
Втупилася в монітор, скосивши очі. Мені було соромно, але… нехай дарує. Там був перелік якихось запитань. Я не встигла проглянути всі, але те, що побачила, мене розчарувало…
«Що ти робиш, коли іде дощ?»
«Я переїхав! Ти хоч знаєш мою нову адресу?!»
«Чому навесні, коли вмикаються зірки і на Землю дме теплий вітер, а довкола тихо-тихо, мені часом хочеться плакати?»
«Як це: на все воля Божа. І на літо, і на мамину хворобу, і на війну???»
«Можна мені не помирати, га?»
«Скільки тобі років?»
«У нашому сквері ростуть дерева. Коли я спитав, навіщо їх підстригають, мені пояснили: щоби вони краще росли. Отже, якщо я не буду ходити до перукарні, то не буду рости, дорослішати, старіти і — не помру?»
«Чому люди закохуються, а потім тихо плачуть?»
«Від якої істоти походить кіт?»
«Щоби мені простили гріх, треба спочатку його здійснити?»
«Чи ходять до школи янголи???»
«Якщо я дав відкусити свій „Снікерс“ — це любов?»
«Де мій тато?»
«До якого віку я боятимуся блискавки?»
«З якої миті людину можна вважати дорослою: коли вона не боїться заштриків чи коли їй подобається Марія?»
«Демократія — це коли одні мають усе, а інші — решту?»
— Задовольнилися, пані Голко?
Він так само стояв до мене спиною. Я не помітила, коли він припинив розмовляти.
— Чим, мсьє? — безсоромно запитала я. Адже у нього на спині не було очей, а я завбачливо відступила від столу на два кроки.
— Невже ви не скористалися можливістю сунути свій гострий ніс туди, куди не слід?
— Звісно, скористалася, мсьє… — скромно відповіла я.
Він розсміявся:
— От за це я вас і люблю!
— Правда, мсьє? — ще скромніше потупилася я.
— Принаймні поважаю. Могли б збрехати.
— Навіщо? Адже і так зрозуміло, що я згоряю від цікавості знати, чим ви займаєтесь у вільний від мене час.
— А мені цікаво знати, чи довго я терпітиму ваше нахабство!
Він знову розсміявся.
— А тепер скажіть мені, що ви про все це думаєте?
— Я нічого не думаю, мсьє, — сказала я. — Зовсім нічого, присягаюся.
— У чому?
— У тому, що… — я завагалася, — у тому, що про це ніхто не дізнається! Могила!
Він вже не сміявся — він реготав, як божевільний.
— Я зрозумів. Якби тут були банківські рахунки, це б не здалося вам дивним. А так ви гадаєте, що я просто божевільний.
— Я не знаю, що думати, мсьє… Можливо, ви психоаналітик, що працює в інтерактивному режимі з людьми, котрі… не сповна розуму…
Він знову весело розсміявся. А потім вмить зігнав посмішку, і його обличчя стало надто серйозним.
— Ні. Це — нормальні люди. Більше того, це — діти. І ця категорія людей — найсерйозніша у світі! Багато років я листуюсь із ними. Вони виростають, і я починаю листуватися із їхніми дітьми. Поки не вигадали комп’ютер, доводилося тяжко…
Я мовчала. Я дійсно не знала, що думати з цього приводу. Просто мовчала і дивилась на мсьє. Можливо, цьому диваку не дають спокою лаври Діда Мороза на прізвисько Йолопуккі, котрий мешкає в Лапландії і взимку листується з дітьми?..
— Тепер, коли ви це знаєте, — продовжував він, — настав час для вашого чергового завдання. Я не випадково попросив матусю Же-Же надіслати вас сюди…
Он воно як, ображено подумала я, тиск матусі — хитрість, аби відправити мене сюди із тацею! А міфічний дзвінок по неіснуючому телефону — викрут старого, аби перевірити, чи зазирну я в монітор! Який підступ!
— Який підступ з вашого боку, мсьє! — сказала я. — Невже не можна було діяти прямо? Присягаюся, не з’їм жодного кнедлика з її рук!
— Не будьте такі жорстокі, стара цього не витримає! — усміхнувся він. — До того ж нічого страшного не трапилося. Я хотів перевірити, чи зацікавитесь ви моєю роботою. Тобто, чи зацікавилися б ви настільки, щоби допомогти мені розгребти цю купу листів?
— Тобто? — не зрозуміла я.
— Тобто я хочу, аби ви взяли кілька і написали відповіді.
— Від вашого імені, мсьє?!!
Моєму здивуванню не було меж.
— Так. Я перегляну і, якщо все буде добре, — просто підпишу.
— Але ж, мсьє… — намагалася заперечити я, — я ніколи цим не займалася. Я не знаю, як відповідати на подібні запитання.
— Але, погодьтеся, ви ближче до дитинства, ніж я, — почав переконувати мсьє Паскаль. — Ви втягнетеся дуже швидко. Єдина умова — не халтурити!
— О, мсьє, я згодна смажити вепрів, розливати вино і розносити кульки на вечерях! А ще я можу
