Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
Все одно прокидаюсь о п'ятій двадцять сім…
Дивлюсь у вікно. Варю каву…
* * *
…Кентаккі. Саме КентАккі, а не Кентуккі, як говорять у нас! З Цинциннаті довелося замовити авто, адже до ферми в сусідньому Огайо, на якій призначена «дружня вечірка на пленері», без надійного водія дістатися неможливо.
Ми виїхали на мальовничий пагорб, потім спустилися в долину і знову — пагорб. І так кілька разів — американські гірки на лоні природи. Долини і пагорби оточував ліс.
— Це — приватні володіння. Зараз доїдемо, — заспокоїв мене шофер і невдовзі вивіз на відкритий майданчик, охайно засіяний рівною — одна в одну — ніби пластиковою, травою.
Біленький котедж і поставлені колом такі самі білосніжні столики на зеленому живому килимі — все виглядало, як «маєток Барбі».
«О-о! — Хай! — Найс міт… — Хау ар ю… — Вел-вел!»
— Дженіфер…
— Джейк…
— Сьюзен…
— Генрі…
— Чак…
— Елізабет..
— Метью…
їх було багато — з усієї околиці.
Посеред майданчика зі столиками стояло щось на кшталт мангала: у глибокому мідному чані «дозрівала» кукурудзяна каша, а поруч шкварчала велетенська пательня із тушкованим у духмяних приправах м'ясом. Нарешті я побачила нормальну селянську їжу.
Спочатку — святе! — мене нагодували. Я навіть дозволила собі не розмовляти.
Поки добиралася на цю «мистецьку ферму», хазяї так само зголодніли. Було чутно лише щебет пташок і дзеленчання келихів та виделок. А потім прошелестіли шини. Ще один гість…
* * *
Зі спеки перейшли в затишну майстерню — сюди подали каву. Я відчула, що засинаю. Голоси звучали у вухах якось здалеку. Говорили про Дега. Нещодавно Джейк, господар майстерні, придбав на аукціоні один з варіантів «Юної танцівниці». Зі священним трепетом вніс до кімнати маленьку чорну фігурку дівчинки із округлим животиком і зворушливо поставленими у балетному па ніжками. Спідничка та стрічка у волоссі — з тканини. Дуже схожа на оригінал у вашингтонському Музеї мистецтв.
Засперечалися, що таке «кіч», чи є продуктивним сучасний авангард, про національне і космополітичне мистецтво, взаємовпливи культур, про вічну проблему тутешньої інтелігенції — сегрегацію і наслідки ку-клукс-клану і т. ін.
Мої очі перетворилися на дві випуклі скляні кулі — зір постійно туманився і вкривався плівкою темряви, в тимчасових яскравих спалахах миготіли роти, що ворушилися навпроти, очі, дим сигарет, темне скло пляшок, сонячні плями на килимі і стінах…
Мені нудно. Є кілька речей, про які я давно вже не сперечаюсь, адже вважаю це непродуктивним: мова, політика, релігія. І уникаю розлогих бесід про мистецтво. Нехай вважають, що я — мовчазна дурепа… У цих речах я давно вже визначилась, навіщо ж забруднювати ноосферу непотрібними словами?
* * *
Посеред цього напівсну раптом наштовхнулась на очі. Того самого, що запізнився, Джона, здається. Він сидів далеко від мого крісла і весь час мовчав.
А вловивши нарешті мій погляд, несподівано ворухнув губами: «Давай втечемо звідси?!» — «Яким чином?» — підвела брови я. — «Просто. Встанемо і підемо. Адже ти любиш епатувати публіку…» — безмовно просигналізував він. — «Ще й як!» — примружилась я. — «Наважуйся, ну!» — «І що далі?!» — «Просто — втечемо!»
Вечірка втрачала глузд і стрункість, мабуть, давалося взнаки віскі і бурбон.
«Ну, наважилась?» — «Почекай ще…» — «Ти ж цього хочеш! Підводимося? Разом?»
Я рішуче поставила склянку на стіл…
* * *
…Він відкинув верх авто, і свіжий лісовий дух врізався в наші голови, скуйовдив волосся, витверезив і вмить зігнав денну розімлілість. Вечоріло. Машина застрибала з пагорба в долину і знову на пагорб. Аж дух захопило! Він посміхався посмішкою переможця і крадія. І мовчав. Моє волосся час від часу захльостувало його чоло. Вітер. Вечір. Американські гірки.
Чемні розмови лишилися позаду. Там, де і мій солом'яний капелюх…
Як хитро він умикнув мене! Звідки здогадався, що це те, що я люблю, те, що мені потрібно? Звідки він знає, що нині треба мовчати? Як добре, що він мовчить!
Ось ця дерев'яна табличка із вигорілим і затертим написом «Paris».
Якщо він той, яким хоче здаватися, той, за кого себе видає, — він зупиниться.
…Він зупинився.
Звідки, звідки він знає?!!
Єдине живе враження за ці довгі мандри і безсонні ночі в готелях.
* * *
Вихоплює мене з авто. Навпроти горять вікна придорожнього ресторанчика. Провінційного, або навмисне провінційного, — з напівкруглими мережаними фіранками на вікнах, дерев’яними столами. Бар обсіли люди різного віку — дивляться футбол.
Клацнула запальничка — посеред столу народився і невпевнено захилитався язичок зеленої свічки. Розгорівся і виструнчився.
— Блу айс… — каже він офіціанту.
Вперше чую його голос.
Звідки він знає?!
* * *
Бувають миті, коли світ лежить перед тобою розгорнутий, як дитяча книга з яскравими привабливими малюнками. Або як ця нова іграшка-головоломка зі смішною назвою — «пазли». Потім дмухає вітер, і все швидко згортається — довкруж і під твоїми ногами, — і ти стоїш на кольоровому клаптику однією ногою в суцільній безбарвній порожнечі. Я бачила таку сценку в якомусь рекламному ролику. Але ті, хто його придумав, певно, не замислювалися над іншим змістом цього моторошного сюжету. Вони лише хотіли сказати, що без мобільного телефону світ звужується і втрачає об’єм. Можливо, для когось це саме так…
Я сиділа посеред запашного маленького Парижа з його ляльковими котеджами. Я чекала на таку пригоду сто років, хоча їх у мене було безліч — різних, часом небезпечних.
Але найбільша пригода — коли до тебе посеред загальної метушні мовчки підходять і кладуть руку на плече. І ти відчуваєш… Як би це краще змалювати? Відчуваєш, що той, хто вчиняє так, — зроблений з одного з тобою тіста і тому має на цей жест повне право. У ньому немає брутальності чи самовпевненості, а той, хто робить цей жест, не боїться бути відштовхнутим. Тому що два споріднених «тіста» — з одними і тими ж інгредієнтами — гар монійно влипають одне в одне. Можна випекти смачний пиріг…
Але не може бути, щоби це «тісто» було замішане так само — на іншому краю планети?! Адже у кожної господині — свій рецепт… Щоправда, існує закон морфогенного резонансу, про який я дізналася недавно, — про парність випадків, незалежно від того, в якій частині землі вони відбуваються.
* * *
Принесли дві маленькі чарочки, розставили тарілки. Якщо це буде піца чи гамбургери — удавлюсь, подумала я. І посміхнулась. Він помітив і потрактував посмішку по-своєму.
— Мабуть, думаєш, що «америкоси» — адже так ви нас
