Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
* * *
…Чикаго.
Чикаго і — додому. Мій дев'ятий готель за місяць…
Прокидаюсь о сьомій двадцять сім (враховуючи зміщення в часі — це та ж сама п'ята). Варю каву.
«Нічиє життя» — негритянський джаз у клубі до третьої години. Музика, як дим сигари, — в'ється і не закінчується.
Озеро Мічиган. Нереально бірюзова вода…
…Завтра — божевільний багатогодинний переліт: Чикаго — Вашингтон — Відень і… додому. Часова яма. П'ятнадцять годин — коту під хвіст!
…Америка — Велика країна, побудована на крові.
У ній, мабуть, нескладно жити, якщо маєш голову на плечах.
Велетень, що бавиться дитячим трамвайчиком…
Кінг-Конг, котрий збирається на дах неіснуючого хмарочоса…
Блакитна мрія для тих, «хто не був тут ніколи»…
Втрачена можливість плести светр на березі Тихого океану…
* * *
…Важкий переліт. Як завжди влітку — відключили гарячу воду. Її не буде до наступного понеділка. Помилася в холодній і — в ліжко… Винесла годинник, щільно завісилася фіранками, стулила повіки…
…Здається, я вже ніколи не зможу нормально заснути! Під подушкою десять облаток фенозепама — вони лишилися після бабусі. Я давала їй по одній пігулці. А потім — по дві…
Частина четверта
Діти
1
Годинник показував п’яту ранку…
Це був не мій почерк! Вже не кажучи про саму річ — я прискіпливо ставлюся до кольорів, довго вибираю навіть конверт із маркою. Зелений блокнот. Ну, не мій колір, не мій почерк… Я взагалі не люблю писати, а тим паче — вести щоденники!
Про це я і сказала мсьє, щойно налила в його келих вина і почула звичайне:
— Як спалося, пані Голко?
Це мене майже збісило.
— Ви знущаєтеся? Вважаєте, що я могла заснути, маючи в руках ваш «речовий доказ»?! Але, мсьє, мушу вас розчарувати…
І далі виказала все, що думаю з цього приводу.
Ну, так, звісно, мені цікаво тут жити, я просто «балдію і тащусь», мені на рахунок капають чесно зароблені за розливання вина гроші, я набрала три кілограми, чим дуже потішила матусю Же-Же, у мене з’явилися друзі, яких я ціную за те, що можу втратити за черговою вечерею. Це все зрозуміло. МАЙЖЕ зрозуміло. Але цей блокнот…
— А що в ньому такого? — цілком серйозно спитав мсьє.
Я рота роззявила. А потім мене ніби обухом прибило: звісно, він не міг його прочитати, адже не знає мови!
Довелося переповісти у скороченому варіанті. Мсьє відсьорбував вино і слухав. Вийшла така собі історійка вередливої дамочки, котра нудить світом.
— Дійсно, — після роздумів промурчав мсьє. — Це не ваша річ. Вони щось наплутали… Прошу мене вибачити.
Я втішилась і подякувала Богові, що все з’ясувалося.
Не люблю недомовок і загадок.
Вдень мсьє засів за написання листів. Це він робив регулярно з дванадцятої до четвертої години з невеличкою перервою на обід, який приносила йому до кабінету матуся Же-Же. Цю священну місію вона не доручала нікому. А вже як мальовничо оформлювала інкрустовану морськими мушлями тацю! Порцеляновий полумисок із супом оточували фігурно нарізані овочі, з крихітних шматочків чорного хліба стирчали шпажки з анчоусами, оливками, сиром. Мсьє зазвичай з’їдав лише суп, а вся краса залишалася матусі Же-Же, котра потім, на кухні, у глибокій задумі ковтала ці шпажки і докірливо хитала головою.
Але сьогодні матуся ледь ворушилася. Тацю вона вбрала, як наречену перед весіллям, і безсило опустилася на лаву в кухні.
— Мабуть, щось із тиском, — повідомила вона.
— Я віднесу! — сказала я.
— Ой, не знаю, чи сподобається це мсьє… — із сумнівом похитала головою матуся.
Хм… Яка різниця, подумала я, хто з’являється перед його ясні очі вранці, а хто — в обід?
— Щодо цього є якісь особливі розпорядження мсьє? — спитала я.
— Ну… Взагалі, він звик, що це роблю я… У нього купа паперів на столі, і тацю треба ставити так, щоби…
Вона пустилася у розлогі пояснення, яким чином і на який бік столу треба ставити тацю з супом.
— Чи не треба при цьому насвистувати хорал Баха? — спитала я. — Або виклацувати зубами «Танець із шаблями»?
Матуся Же-Же ображено засопіла.
— Ніколи не можу зрозуміти, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно, — пробурмотіла вона. — Гаразд, неси. Тільки дуже обережно і тихо. Мсьє не любить, коли йому заважають у цей час балачками.
Я взяла тацю.
— Не хвилюйтесь, усе буде за першим розрядом!
2
Дубові двері було зачинено. Довелося перехопити тацю в праву руку, а лівою натиснути на золоту ручку. Матуся Же-Же, мабуть, поставила б тацю на столик з квітами, що стояв біля дверей, але я не стала витрачати часу на цей жест — підштовхнула двері ще й коліном. Таця в моїй руці загрозливо задзеленчала, і матусин натюрморт, викладений з такою любов’ю, брутально порушився. Мсьє підвів голову від паперів і подивився на мене. Я пам’ятала, що треба мовчати, і з гідністю попрямувала до нього.
Великий стіл увесь завалено листами, посередині блимає комп’ютер… Цікаво, куди в такому випадку матуся Же-Же прилаштовує цю кляту тацю? Я нерішуче зупинилася, втупилася в поверхню столу, шукаючи вільне місце. Мсьє Паскаль не допоміг мені жодним жестом. Хоча б папери зсунув! Ні фіга!
У мене було хвилини зо дві, щоби роздивитися, чим займається господар щодня. Купи листів! Конверти різної форми, кольору, підписані різними почерками і мовами. Багато — ще не розкритих, стоси розгорнутих. В кутку блакитного монітора щохвилини з мелодійним дзвоном з’являється повідомлення про надходження пошти. Дійсно, мій господар був поважною людиною!
Я ще повагалася і рішуче зсунула купку листів, що лежали з самого краю. Обережно поставила тацю. Мсьє Паскаль мовчки кивнув мені. Можна було йти — місію виконано. Але мої очі, попри всі намагання зупинити цікавість, стрибали по столу, як зайці під прицілом мисливця. Я це розуміла, але нічого не могла вдіяти! Листи, листи, листи, дзвін монітора… Що в них? Старий мсьє зовсім не був схожий на наркобарона, «хрещеного батька» чи політика. Тоді яку сіть виплітає цей старий павук у своєму глухому маєтку?
Мсьє незадоволено поглянув на мене, ніби промовляючи: «Комусь цікавому — ніс відірвали!» Аж раптом задзеленчала його мобілка, за формою схожа на відірвану рурку від старого вуличного таксофону, та сама, що здивувала мене першого дня знайомства. Мсьє довелося підвестися і взяти її з полиці.
Він жваво заговорив якоюсь мовою — здається, іспанською, і жестом показав, аби я почекала. Зробив кілька кроків до вікна, ставши до
