Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
…Море виявилося теплим, як ванна. Одразу все тіло охопило легке поколювання. Не дуже приємне відчуття. Прозоре дно всіяне великими і малими кристалами — ходити по них важко. Перенасичений соляний розчин: триста грамів солі на один літр! І при цьому — ніякого панцира на шкірі. Навпаки, вона стає схожою на атлас, а волосся таке гладке і ллється з-під пальців, немов шовк, кожна волосинка блищить на сонці. Щойно відірвеш ноги від сріблястого дна — одразу перевертаєшся догори чи донизу обличчям, як дохла риба. Плавати неможливо. Пірнати — так само, бо вода вмить роз’їдає очі. Але виходити з цієї олії не хочеться.
Море не мертве, якщо в ньому не потонула жодна людина.
Йому п’ять мільйонів років. Воно — майже вічне. Над ним, як над каструлею з молоком, вранці здіймається пара.
Воно лікує. І жінки заходять до води з поліетиленовими пакетами в руках. Спочатку я не розуміла — для чого? Просто спостерігала, як вони нахиляються, нишпорять по дну, сміються, завалюються навзнак, як великі поплавки. А потім виходять з пакетами, наповненими кристалами. Мабуть, повезуть додому і будуть розчиняти у ванні…
* * *
Тут я весь час чекаю на віщий сон.
Або на міраж на горизонті пустелі. Ще місяць тому я ридала над фільмом Мела Гібсона «Пристрасті Христові» і думала про бидло…
Не дуже добре слово, але що поробиш. Краще сказати — натовп, який може піднести тебе до небес, коли ти ось так — в’їжджаєш на маленькому віслючкові в місто, а поперед тебе летить біла голубка…
І який умить зрадить, щойно хтось, у кого шати вишиті золотою ниткою, а на ногах взуття з телячої шкіри, — крикне: «Ату його!» І тоді незворушними у своїй вірі і вірності лишаться лише жінки…
* * *
Завтра вирушаю до Єрусалима.
…Із здивуванням помітила, що мої срібні прикраси заблищали по-новому, ніби начищені крейдою. Що подіяло? Сіль? Вода? Повітря? Я схильна думати, що це — маленьке диво. Як і те, що я знайшла на березі витончену срібну ложку, щойно купила морозиво у стаканчику і подумала: «Чим його їсти…»
Вранці до вікна підлетіла біла голубка…
Я стаю сентиментальною.
…Старе місто в Єрусалимі. Хтось мешкає тут постійно: з поштових скриньок на вузьких вулицях зворушливо стирчать газети. Як можна тут жити? Що відбувається, коли зійде натовп туристів? Невже хтось може ось так просто вийти ввечері зі свого під'їзду і сісти на сходах перед майданчиком Храму Гробу Господнього? Хоча він і нині майже порожній — зовсім не те, що бачиш по телевізору під час Великоднього паломництва. Розпечені біло-жовті мури, горбата бруківка…
Наділа хустку й увійшла до храму.
…Я звикла іронізувати майже з усього, що трапляється на очі. Могла б сказати, що все це — бутафорія. І мармурова плита, що виблискує від розлитого по ній мира, і вхід у печерку з Гробом… Можливо, рік чи два тому я б подумки посміхнулася, побачивши, з якою брутальною пристрастю жінки вимочують простирадлами це дорогоцінне миро з мармурової плити. Враження таке, що миють підлогу в шкільному коридорі. Нині я не хочу іронізувати. Я навіть лягаю щокою на цю плиту. І мені зовсім не смішно…
* * *
У дворику, де я обідаю, грає єврейська скрипочка і стоїть велетенський вітряк. Від нього здуває попіл із попільниць. Поки не принесли обід, я їм халу із попелом навпіл. Щось у цьому є. В цій пронизливій музиці і цьому смаку хліба навпіл з попелом…
Немає нічого сумнішого за давні єврейські мелодії, вони виймають душу: чіпляють її смичком і витягують по ниточці, намотують на деку…
Старий скрипаль оглядає публіку, котра галасує та жує, і… починає грати «Падмасковниє вє-чє-ра…». В його капелюх летять шекелі. Дурдом…
…Коли я повернусь, мене питатимуть про враження. Я буду щось говорити — можливо, підглядаючи в ці недбалі записи. Я буду говорити і посміхатися, і розповідати щось таке… щось таке… про те, чого «у нас немає»…
Але хіба я можу сказати, що світ малий і скрізь однаковий? І що мене більше нічого не дивує… Свої музеї, храми і лабіринти я давно вже побудувала. В собі.
* * *
…Самотня і вільна, я вирушаю до Відня. Майже вірш… Звідти — до Вашингтона. На перекладання ізраїльської валізи у мене було пару годин, і знову — таксі до аеропорту. Найсмішніше, що таксист — той самий, що віз мене минулого разу і грайливо питав, чи далеко я зібралася. Тепер він дивиться на мене круглими очима і здивовано мовчить.
Чому я увесь час чекаю на чудеса?
Мій сусід у літаку питає англійською: «Ви — звідти?». «Так», — кажу я.
«Візьміть, мені вже не потрібно, а вам знадобиться…» — каже він і сором'язливо простягає мені… двісті гривень. Для нього це вже папір. Зізнаюсь, для мене також. Гроші — це взагалі папір…
Я взяла. Він подякував. Я теж завжди дякую за те, що у мене щось беруть…
Такий парадокс.
З Відня пересідаю на літак до Вашингтона.
Літаки прямують на зліт по черзі — один за одним. Повзуть, як величезні жуки… Починає накрапати дощ. На ілюмінаторі рясні краплі.
Я засинаю до злету.
* * *
У неділю — вільний день. Усі зустрічі, чи ліпше сказати — party, почнуться з понеділка. Мої картини добре продаються тут. Попри це я почуваюся незатишно.
Вашингтон досить одноманітне місто — скільки не ходи, скрізь одне й те ж: суворі «білдінги», схожі одне на одне, мов яйця. Порожнє. Тільки музейний проспект, Молл, переповнений туристами.
Сьогодні День пам'яті полеглих у в'єтнамській війні. На честь цього — щорічний парад байкерів. Вони — огрядні, опасисті, похилого віку — мчать вулицями на мотоциклах без глушників. Позаду кожного примостилися такі ж сиві і огрядні дружини в банданах і шкірянках.
Уявляю, які вони були в молодості, коли чекали з війни своїх бойфрендів. Мабуть, виглядали, як подруга Фореста Гампа, — джинси, смугасті футболки, вилинялі сарафани, довге розпущене волосся, пакетик марихуани в кишені…
* * *
Я не знаю, про що писати. Почуваюся по-вар'ятськи… Мені весь час здається, що я обманюю людей, вигадую для них реальність, до якої вони не пристосовані. Я збираю враження. Я ВДАЮ, що збираю враження. Насправді мені дуже хочеться вареної картоплі з оселедцем…
Міняю літаки двічі на тиждень. Живу в повітрі — три
